У нас вся родина зараз стоїть на вухах, бо раптово відкрився той факт, що братова дружина йому мало того, що зраджувала, але ще й народила сина не від свого чоловіка, а від якогось лівого мужика.

Найстрашніше, на мій погляд, що це все розкрилося через десять років після того, як усе сталося. Тобто брат десять років виховував не свою дитину.

У дитинстві, коли дитина була зовсім маленькою, жодних підозр не було. Хоч і брат, і його дружина самі темні від природи, дитина була білява, але це нікого не напружувало.

Мама згадувала, що брат теж народився зі світлим волоссям, але потім поступово волосся набуло того кольору, який є зараз.

Але що старшим він ставав, то чіткіше було зрозуміло, що на брата він не схожий. Та й на дружину його теж, але там були пояснення, що був у невістки якийсь дід, на якого малюк схожий один в один.

На якийсь час це пояснення всіх влаштувало, питання було знято. Мама наша спокійно гралася з онуком, забирала до себе, допомагала, загалом поводилася, як звичайна бабуся.

Брат начебто ніяких ознак недовіри не виявляв, синові приділяв багато часу, можу сказати, що він хороший батько, тут без жартів.

Я не знаю, що його спонукало зробити експертизу, але аналіз показав, що брат цій дитині батьком не є точно. І це був шок для всіх.

Як я зрозуміла, невістка зізналася, що був у її житті такий момент, що вона зустрічалася з іншим чоловіком, хоча вже була одружена, і вона підозрювала відразу, що ця дитина – плід кохання з тим чоловіком.

Почалися виправдовування, що це була помилка молодості, стільки років минуло, і взагалі батько той, хто виховав.  Але брат зібрав речі та переїхав до мами. Із дитиною тепер не спілкується сам і зі скандалом заборонив нам також із нею спілкуватися.

Тут його не зрозуміли ні я, ні мати. Десять років ми цього хлопчика вважали за рідного, прикипіли до нього душею, а тепер по клацанню пальців маємо забути? Чи як він собі це бачить? Але брат скандалить, що це не його син, тож і мамі він не онук, і мені не племінник, тож треба просто викреслити цей “ганебний епізод” із нашого життя.

Мені не шкода невістку, вона вчинила підло, і тому що зраджувала чоловікові і тому, що не розповіла правду. Брата теж не шкода, він не подарунок, щоб він там про себе не думав. Не виправдовую його дружину в жодному разі, але на речі треба дивитися реально. У брата, до речі, теж є проблеми щодо подружньої вірності, тільки там без наслідків обійшлося.

Мені шкода бідного десятирічного хлопчика, який точно ні в чому не винен, він любить і тата, і бабусю, і мене. Чому за помилку своєї матері має розплачуватися він?

Я з братом уже посварилася, сказавши, що його укази виконувати не збираюся, і тільки мені вирішувати, з ким спілкуватися, а кого ігнорувати.

Мама поки що зберігає мовчання, але мені здається, що вона підтримує мій погляд. Для неї вся ця ситуація дуже неприємна, але посилювати її ще й розривом стосунків із дитиною – це дурість.

Брат кричить, що якщо його слово нічого для нас не означає, якщо нам дорожче якийсь бaйстpюк, то ми можемо вибирати – або він, або хлопчик. Я обрала хлопчика, бо він єдиний, хто в цій історії зовсім не винний.

КІНЕЦЬ.