Я народилася в бідній сім’ї, в далекому селі, де була старшою дочкою у великій родині. У 19 років я вийшла заміж за хлопця з нашого села, який теж був із бідної родини.

Хоча ми не мали багато, нам пощастило, що мої батьки дозволили нам жити в будинку моєї бабусі.

Ми зі Степаном намагалися щосили, але так і не змогли стати багатими.

Однак ми були задоволені своїм життям і вважали, що гроші – це не все: головне, щоб ми любили один одного і жили в злагоді.

Якось ми були на весіллі у нашого сусіда і подарували суму, яка була нам по кишені. На жаль, це виявилася найменшою сумою з усіх подарованих: сусід розніс цю новину по всьому селу.

Люди почали шепотіти за нашими спинами, і цей випадок так сильно вплинув на мене, що я вирішила поїхати до Італії на заробітки.

Хоча мій чоловік був не в захваті від цієї ідеї, я переконала його, що це для добра нашої єдиної дочки.

За п’ять років я нагромадила достатньо грошей, щоби купити доньці двокімнатну квартиру в районному центрі.

Але грошей на ремонт і меблі все одно потрібно більше, тому я залишилася ще.

Тим часом донька вирішила вийти заміж – за молодшого сина сусідки, яка розпускала про мене чутки в селі.

Коли я повернулася додому, мати мого майбутнього зятя запропонувала мені профінансувати ремонт та меблювання квартири, щоб я змогла гідно видати свою дочку заміж. Я не знала, як спілкуватись із такими людьми.

Але й щастю доньці заважати не хотілося.