Десять років життя коту під хвіст. Виявляється, чоловік ділить дітей на “наших” та “моїх”. “Нашими” є спільний син Рома та дочка Олена, а “моїми” сини Костя та Діма. Хоча десять років прожили, жодних натяків навіть не було.

У мене шлюб із Ігорем уже другий. У першому я прожила п’ять років, народила двох синів, а потім чоловік знайшов кохання всього свого життя, до якого і пішов. Я його не тримала, не плакала біля ніг, благаючи, щоб залишився заради дітей. Ні, ми розійшлися мирно та цивілізовано.

Колишній чоловік із дітьми охоче зустрічався, платив аліменти та забирав їх на час відпустки. А коли його друга дружина народила йому дітей, він якось непомітно самоусунувся. Тобто він продовжував платити аліменти, але бачитися з дітьми майже перестав. Я не нав’язувала йому це спілкування, користі від нього було б небагато.

Сама в нові відносини не рвалася, вирішивши, що якщо вийде, то вийде, а бігати і шукати когось не буду. Свій успіх серед наречених я оцінювала адекватно – жінка в розлученні, та ще й з двома дітьми. Не найбажаніша пара як не крути. Але мені зустрівся Ігор, якого не налякала наявність у мене двох дітей. Для мене було дуже важливо, щоб він порозумівся з ними, і він це зробив.

Для хлопчиків дуже важливо, щоби був поруч чоловічий приклад, Ігор ним і став. Разом ми прожили рік, а потім вирішили узаконити стосунки. Мої хлопчаки, яким на той момент було вже сім і чотири роки, періодично називали його татом, бо рідний батько на горизонті не з’являвся, нагадуючи про своє існування лише щомісячними платежами.

Жили ми у моїй двійці, яка була моєю спадщиною від батьків. Начебто місця вистачало, але Ігор хотів спільних дітей, а для цього треба було розширювати житлоплощу. Вирішили брати іпотеку на простору троячку. Деякі накопичення були в Ігоря, щось додали його батьки, продали мою машину, на якій я все одно майже не їздила — от і вийшов добрий перший внесок.

Було вирішено, що мою квартиру ми здаємо, а житимемо в трьохкімнатній. Так і вчинили. Платежі нас не душили, бо з квартири йшли гроші, Ігор працював, я теж працювала, то ж гроші були

Потім у нас із різницею у два роки народилися наші діти – син та дочка. Але навіть у декреті я примудрялася працювати, дякую за це свекрусі, яка самозабутньо поралася з онуками. За квартиру ми розплатилися у рекордні терміни. Дуже вчасно, бо старший закінчує школу, треба поступати, а це додаткові витрати.

Несподівано для себе я раптом зрозуміла, що діти ростуть дуже швидко. Ось уже старший скоро покине домівку і піде у власне плавання, а там не встигнеш моргнути, як наймолодша заміж вискочить. Зрозумівши це, я задумалася про те, що треба дати дітям якийсь старт у житті, а саме щось вирішувати із житлом.

Почала цю розмову із чоловіком, пояснила своє бачення, поцікавилася, як він бачить ситуацію. Чоловік відповів, що ми можемо зараз взяти в іпотеку однокімнатну квартиру, в яку потім переїдемо, а потім продати троячку і купити Ромі та Олені по однокімнатній квартирі.

– Та Олені ще до своєї квартири далеко. Треба вирішувати щось із житлом для Кості, він уже зовсім дорослий, а там і Діма скоро школу закінчить.

– А чому я маю думати про житло для твоїх дітей? – здивувався чоловік. – Наша квартира дістанеться нашим дітям, а твоїх нехай батько забезпечує.

Ця репліка була така раптова, що я розгубилася. Ніколи раніше не звучало визначення “твоїх” дітей. Усі діти були нашими. А тепер з’ясовується, що ні.

– Що ти так дивишся на мене? У Кості та Діми є рідний батько, от нехай він і вирішує проблеми з їхнім житлом. Я знайшов вихід, як вирішити проблеми своїх дітей, – у відповідь на мій ошелешений погляд промовив чоловік. – Загалом у тебе є своя квартира, можеш її продати.

– Але там двійка і на виручені гроші не купити дві одинушки, – заперечила я, але чоловік відповів, що тоді це буде початковими внесками на іпотеку для моїх синів.

Дуже добре виходить – старші отримають перший внесок на іпотеку, а молодші готові квартири. Це нечесно, навіщо забивати між ними клин заздрощів? Але чоловік стоїть на своєму – у нас немає можливості забезпечити квартирами всіх чотирьох дітей, тож він про своїх подбав, а решта у моїх руках.

Не розумію такої позиції, стільки років прожили, а тепер такі фокуси. Я не впевнена, що ці стосунки варто продовжувати. Занадто некрасиво чоловік чинить. Але залишати ще двох дітей без батька я теж не хочу. Не розумію, як вирішити проблему, що склалася, щоб і діти не пересварилися, і з чоловіком не розлучитися, і проблему з житлом вирішити.

КІНЕЦЬ.