Віра Василівна жила у своєму старенькому будинку. У неї було троє дітей. Кожен з них виріс та створив сім’ю. У неї вже й онуки є.

Якось діти вирішили продати мамин будинок, мовляв, за нього можна взяти непогані гроші.

А матір візьмуть до себе. От тільки собаку доведеться віддати сусідам, в кішку хай бере з собою.

– Мамо, погоджуйтеся. Ми ж вас не віддаємо бозна-куди, – переконували діти маму.

– Доню, в мене, крім мого дому, більше нічого немає, – говорила зі сльозами бабця.

– Чого ти переживаєш? За тебе є кому подбати! – переконував маму син.

Будинок таки продали. Діти ще довго сперечалися, хто забере матір.

У результаті забрав старший син, допоки його дружина не зчинила справжнього скандалу.

– Не хочу я з нею більше їсти! Чавкає на всю хату! – крикнула дружина Євгена.

– Тихіше, а то мама почує. Віднеси їй у кімнату їсти, якщо тебе це так дратує.

– Певно. Потім ще ходи за нею підмітай.

Так бабуся поневірялася по своїх дітях.

А згодом молодша донька взагалі звинуватила її в тому, що через маму вона посварилася з чоловіком.

– Це через тебе! Заважаєш нам жити хіба! – сказала якось донька. – І кота цього викинь.

– Як викинь? Він мій товариш, – захищалась матір.

Тоді Віра Василівна взяла свого кота, запхала кілька речей у сумку та пішла у своє рідне село.

Дорогою їй стало погано. Це побачив незнайомець та підійшов до неї.

– З вами все добре?

– Так, синку, – відповіла бабця.

Він забрав її до себе додому.

На ранок Віру Василівну розбудили Богданові діти. Бабуся розповіла їм свою історію. Богдан зі своєю дружиною розповів бабці про те, що вони обоє з дитячого будинку. У них п’ятеро дітей, двоє з яких також з дитячого будинку.

Пройшов час, діти дуже звикли до Віри Василівни. Так у неї з’явилася нова любляча сім’я, а в дітей – бабуся. А рідні діти Віри Василівни так і не згадували про себе.

КІНЕЦЬ.