– Василю, чого це твоя жінка до обіду спить?

Хіба ж так годиться? Я он стільки справ встигла зробити.

– Мамо, не починай! Тобі яке до того діло? Світлана всю ніч писала, натхнення до неї прийшло.

– Тьху! Натхнення. Краще б вчилася козу доїти. Я вже стара. На кого господарство лишу?

– Навчиться, не переживай.

Світлана чула розмову свекрухи та свого чоловіка. Вона вже давно не спала, просто лежала та думала.

Як так сталося, що вона опинилася тут? У маленькому неперспективному селі?

Василь. Тільки заради нього й погодилася.

Світлана навчалася на філологічному факультеті. Дівчину виховала бабуся, батьків її не стало, коли Світлана була ще малою.

Хлопці не особливо звертали на неї увагу. Худа, темноволоса, низького зросту. Але Світлана не зважала на це. Вона любила сидіти в парку та писати вірші. А ще дівчина обожнювала співати. Якось вона сиділа на березі річки та співала. Неподалік сидів хлопець. Вони перекинулися поглядами, а потім він підійшов до неї.

– У тебе чудовий голос. Мене, до речі, Василь звуть.

– А мене Світлана. Я навчаюся на філологічному факультеті.

Вони мило посміхнулися одне одному. Три години минули як мить.

Василь був працьовитим та добрим хлопцем, Світлані було добре з ним. Він навчався на машиніста в місті, де жила Світлана. Жив у гуртожитку. Пара обмінялася номерами.

Після кількох місяців зустрічань Василь зробив дівчині пропозицію.

– Ти ж мене ще навіть зі своїми батьками не познайомив? А тут весілля. Може нам не варто поспішати.

– Поїхали до мене, там розпишемося. Для чого ці умовності?

– Чесно? Знаєш, я й не дуже хочу тих пишних бенкетів. Кому воно треба. Хіба гроші дарма витратимо.

Так і вирішили.

Вони отримали дипломи та поїхали до Василя в село.

Світлана взяла з собою речі та кілька улюблених книг. Вона читала б день і вночі. Батьки Василя з подивом дивилися на невістку.

– Донечко, будь як вдома. У нас все по-простому. Худоба, город – все у твоєму розпорядженні.

– Мамо, ти що? Та Світлана зроду не була в городі. Вона ж з міста. Та й взагалі, моя жінка – творча душа.

– Знаєш, її віршами та піснями ситий не будеш. На цьому ділі великих грошей не заробиш. А шити вмієш?

Світлана почувала себе ніби на допиті.

– Ну все, мамо, досить. Світлана хоче відпочити.

Софія Михайлівна лише покивала головою. От привів син невістку!

У сусідки Люби он яка – і їсти наварить, і худобу подоїть, і город обробить!

Ще й працює вихователькою. А ця пише та співає.

– Синку, мені в місто треба. Світлана тим часом нехай побілить стіни. Вона молода, проворна, а мені допомога. Повернувшись додому, Софія Михайлівна побачила побілені стіни. Але вона не знала, що це робота рук її сина.

– О, інше діло. Вже ж толк з неї. Треба навчити її доїти корову, а там і курей щипати буде.

Коли Світлана побачила курячу голову, то мало не зомліла. Вона на відріз відмовилася щипати курку.

– Василю, не можу я. Гидота…І курку шкода. Ще ж бігала недавно по подвір’ї.

Василь розсміявся.

– Світлано, в нас дівчата ще змалечку вчаться доїти корову. Заміж виходять, то вже все вміють.

Чоловіки заробляють гроші, а жінки тим часом обходять все господарство.

– Значить я тобі не підходжу.

Для мене тут все чуже.

– Зачекай трохи, звикнеш.

Та Світлана так і не звикла. Їй було важко обходити господарство, вона всього боялася.

– Знову твоя дружина пише і пише. І не набридло їй? До ночі сидіти? Кому воно треба? Сусіди з мене сміються. Кажуть: “Ну й невістка тобі дісталась! Користі з неї жодної”.

– Мамо, ми хочемо окремо жити. Мені на роботі житло пообіцяли.

– Ще чого, Василю!? Люди подумають, що я вас вигнала.

Минув місяць.

Одного дня Василь прокинувся та не застав Світлану в ліжку.

Речей її також не було. На подушці була записка: “Пробач, я не хочу жити не своїм життям”.

Василь одразу набрав її номер, але дружина не відповідала.

– Ну що, втекла твоя письменниця? Казала тобі, одружися з Оксаною. Вона вихована, покірна, роботяща.

– Не потрібна мені ніяка Оксана. Я Світлану люблю. Сам винен, привіз її сюди. Вона інша. Не така, як ми? Розумієш? Село – не її стихія.

Василь владнав всі справи в селі, а потім виїхав у місто до Світлани.

Вони помирилися, але жінка категорично була проти жити в селі. Вона знайшла роботу у видавництві та просто сяяла від щастя.

– Мамо, я переїжджаю жити до Світлани.

Без неї мені нічого тут робити.

Знайду роботу, орендуємо житло, якось воно буде. Головне, удвох.

– Ех, сину. Любов – така штука. Їдь, якщо не можеш без неї. Ось, тримай, ми з татом дещо назбирали. Недарма ж господарство тримаємо. На перший час тобі мало б вистачити. І ще. З дітьми не затягуйте. Ми б побавили, поки здоров’я дозволяє.

Василь обійняв батьків та поїхав у місто.

Він почав нове життя. Чуже для нього, але звичне для Світлани.

Дасть Бог, і все в них буде добре.

Нелегко міським у селі…Як гадаєте, чи варто виходити зі своєї зони комфорту та пристосовуватися до нових умов життя?

КІНЕЦЬ.