Надія саме прибирала в коридорі, коли пролунав різкий і наполегливий дзвінок у двері.

– Фух, Господи! – Надія аж стрепенулась від несподіванки.

Вона вже точно знала, що це прийшла сусідка Антоніна – позичати в неї гроші.

Сусідка була працюючою пенсіонеркою, підробляла прибиральницею в магазині, але приблизно раз на тиждень вона приходила до Надії і позичала п’ятсот гривень – до суботи.

У суботу вона обов’язково віддавала, щоб наступного тижня все повторилося знову…

От і зараз Антоніна, винувато посміхаючись, переступила через поріг і почала говорити свій, давно завчений напам’ять, текст:

– Надійко, виручи мене, будь ласка! Позич п’ятсот гривень до суботи. У суботу я тобі все віддам до копійки! Ти ж знаєш, я борги завжди віддаю. Сашко мій у суботу прийде, синок мій, і я йому скажу, що тобі винна. Він же ж у мене заможний, для мене нічого не шкодує. Виручиш?

– Звичайно… – Надія полізла в кишеню свого халата, дістала звідти гаманець, розкрила його і раптом застигла від побаченого. – Ой, Антоніно… Пробач заради Христа, але… У гаманці в мене сьогодні тільки ось… – і вона витягла дві п’ятдесятки. – Усього сто гривень.

– Як сто гривень? – розгубилася сусідка. – І все?

– І все…

– Ти що, Надійко, хочеш сказати, що ти на сто гривень збиралася жити до зарплати?

– Чому на сто гривень? Маю я гроші на життя. Але вони усі на картці. Нині ж нам зарплату на картку нараховують. Як і тобі, мабуть.

– Стривай… – сусідка насупилась. – Невже в тебе в хаті більше готівки нема? Ніколи у це не повірю.

– Так а в тебе теж грошей нема, – винувато посміхнулася Надія. – Я ж нічого на це не говорю. І не питаю, чому.

– А чого мене запитувати? – розізлилась Антоніна. – Я пенсіонерка, тож у мене грошей і нема.

– Але ж ти працююча пенсіонерка. Ти, мабуть, отримуєш тепер більше за мене.

– Ну і що? Я свою зарплату з магазину одразу в банк перекладаю, на накопичувальний рахунок. Під відсотки. Не стану ж я звідти гроші знімати, щоб собі ковбаски вкотре купити. Ти, Надіє, пошукай по шафках, може, десь лежать нещасні п’ятсот гривень. Мені більше не треба. Будь ласка, подивись. Мені дуже треба.

– Ну що ти, Антоніно? – у голосі Надії відчулося роздратування. – Хіба ж я не знаю, чи є в мене вдома ще гроші, чи ні? Ось сто гривень. Їх я можу дати.

– Сто гривень… – сусідка скривила невдоволено обличчя, але руку за грошима все-таки простягла.

Взяла їх, уважно почала роздивлятися, наче давно не бачила такі купюри.

– Ну, гаразд… Хай вже, візьму сто гривень, раз тобі п’ятсот шкода…

– Та не шкода мені! – знову чомусь почала виправдовуватися Надія. – Було б п’ятсот, я б із задоволенням дала. Я ж завжди тобі в борг даю.

– А я, завжди борг повертаю! – роздратовано вигукнула сусідка. – І цієї суботи теж поверну. Ці твої нещасні сто гривень. У мене в сина грошей купа.

– Слухай, Антоніно, а я тебе якраз щодо твого сина дещо хотіла запитати, – раптом згадала Надія. – Він по суботах о котрій до тебе зазвичай приходить?

– А що? – напружилась сусідка.

– Та так. Треба він мені. Поговорити з ним хочу.

– І про що ти хочеш з ним поговорити? – ще більше напружилася Антоніна. – Не поскаржитися, часом, хочеш, що я постійно в тебе беру?

– Ні, що ти! – квапливо махнула рукою Надія. – Я сама хочу у нього в борг попросити. Ти кажеш, він у тебе має гроші, а мені треба дорогу річ купити. Новий холодильник хочу. Старий уже зовсім поганий став. Ти зможеш, Антоніно, за мене слово перед сином замовити, що мовляв, я твоя сусідка, надійна людина. Я йому швидко гроші повернула б. За кілька місяців. Мені пʼятнадцять тисяч всього треба.

– Ти що, Надіє, зовсім вже, чи що? – витріщила очі сусідка. – Ти хочеш у мого сина пʼятнадцять тисяч просити?

– А що такого? Я ж у борг прошу. Чи не буває у твого сина таких грошей?

– Та грошей у нього повно! Тільки як це він тобі, чужій людині, зможе таку суму в борг дати?

– Дуже просто. Я ж йому дам розписку. З паспортними даними, все як має бути…

– Яка ще розписка? – забурчала обурено сусідка. – Ти мені не можеш п’ятсот гривень позичити, а в мого сина хочеш величезні гроші просити.

– Та ж у мене на картці гроші. І зарплату я отримую регулярно. Ти головне за мене слово замов. Скажи, що давно мене знаєш. Ми ж давно з тобою знаємо один одного.

– Що значить давно? Я тільки п’ять років, як у цьому будинку з’явилась. Хіба це давно?

– Ну і що? Я ж ніби тобі завжди грішми допомагала. І не боялася, що ти не віддаси.

– Ні, Надіє, навіть не думай! – категорично заявила сусідка. – Ми хоч з тобою майже і подруги, але я синові за тебе не поручуся.

– Та чому ж?!

– А тому! Раптом тебе завтра не стане? З кого тоді мій син гроші братиме. Із твоїх дітей? Чи в суд подаватиме?

– Та ти що, Антоніно таке говориш?! – у Надії від почутого навіть подих перехопило. – Ти в своєму розумі? Чому це зі мною має щось статися?

– А що? Ти жінка вже немолода… Заслабнеш раптово, і все. І пропало пʼятнадцять тисяч.

Надії захотілося негайно заперечити, присоромити, і навіть відправити сусідку куди подалі, але натомість вона тільки похитала скрушно головою.

Усі погані слова від обурення застрягли десь усередині…

А сусідка замовкла, знову невдоволено подивилася на сто гривень, які все ще тримала в руці, і важко зітхнувши, додала:

– Тож, Надіє, вибач, але гроші ти проси в іншому місці. Якщо що, то зараз можна гроші в банку в кредит взяти. Нехай і під відсоток, але ж ти працюєш. А в суботу я тобі сто гривень поверну, не переживай. І все-таки не чекала я, звісно, що в тебе для сусідки п’ятсот гривень не знайдеться. Не думала я, що ти така… Ну, все, я пішла…

Надія тільки мовчки кивнула у відповідь, а про себе подумала:

– Більше я тобі двері, Антоніно, не відкрию. Ображайся не ображайся, але не відкрию і все…

КІНЕЦЬ.