Одна жінка йшла лікарнею. Їй сказали перейти в іншу будівлю через перехід. Не лікарня, а лабіринт Мінотавра. Старовинний величезний будинок з прибудовами, переходами, спусками на цокольний поверх, підйомами…

А жінка була слабка та хвора. І сил мало було. І розпач підкрадався. Вона не могла знайти вихід, не допомагало лікування. І від одного лікаря до іншого вона ходила, а толку мало.

Ні, її лікували, звісно. Але результату не було. Жінка слабшала, а треба було триматися. Хоча триматися не було за кого, вона була самотня.

Подруга одразу сказала, що в неї сім’я, діла, діти, ти вже тримай хвіст пістолетом і лікуйся. Я тобі напишу, коли буде час. А кота можеш поки що віддати до притулку. Заплати, вони його годуватимуть. Здоров’я тобі, Катю! Мені немає коли. Па-па.

І ось ця Катя йшла нескінченними темними коридорами, спускалася все нижче, а потім уперлася в глухий кут. Нема куди йти. Десь вона пропустила поворот.

Але відчинилися білі двері в глухому куті. З’явилася смужка світла. І Катю голосно покликали: “Проходьте, не затримуйте чергу!” Хоча жодної черги не було.

Катя увійшла до кабінету. Звичайний кабінет лікаря, старомодний такий. Шафа стоїть із темного дерева, з паперами, стіл, за столом сидить дуже стара жінка-лікар у білосніжному халаті. І волося пишне зібране у пучок на потилиці, теж біле, як сніг. І шкіра – як білий пергамент, вся поцяткована тонкими і глибокими зморшками. І руки майже прозорі, білі, зморшкуваті.

Дуже стара лікарка. В окулярах. Сидить прямо, вона ніби сталева чи срібна, так подумалося Каті.

Послухала вона Катю трубочкою, притулившись до неї вухом. Взяла білими сухими пальчиками за руку і порахувала пульс. Відтягла повіку, подивилася око… А потім почала папери читати. Комп’ютера не було чомусь.

І ця лікарка сказала:

“Ваше захворювання виліковне. Вас правильно лікують. Але треба ще приймати ось ці ліки, по чайній ложці вранці, натщесерце. Ось вам пляшечка, коли ви вип’єте всю мікстуру, ви підете на поправку. Ви були отруєні отруйною людиною. Ви працювали донором, але зараз вам з кожним днем ​​буде все краще і краще. А лікування продовжуйте!”

Катя взяла пляшечку. Подякувала, спитала, коли знову прийти? Стара-стара лікарка сказала, що до неї приходять тільки в екстреному випадку. А Катю правильно лікують. “Тож поки не треба приходити, пийте мікстуру! До побачення!”.

Катя того дня запізнилася до того фахівця, до якого її відправили. Довго блукала коридорами. Робити нічого, вона дісталася до зупинки і поїхала додому на маршрутці. І вдома гладила кота та плакала. Їй не було шкода себе. А кота. Як він залишиться, якщо що? Він старий і негарний. І нікому його не треба. Як і Каті…

Вранці Катя випила ложку солодкої мікстури. І поїхала знову до лікарні. Цього разу вдалося потрапити до фахівця, Катя хотіла поговорити про мікстуру теж, але лікар дуже здивувався. І сказав, що вперше чує про стару-стару жінку-лікаря. А мікстура – ​​такі робили років сто тому. Ми таке не виписуємо та не даємо. Щось ви вигадуєте. Або пожартував з вас хтось.

Але Катя одужала. І навіть обійшлося без операції. Через місяць вона була цілком здорова, а пляшечка – порожня. В інтернеті Катя шукала, звісно, ​​таку мікстуру, але нічого не знайшла. Нерозбірлива назва написана на ярличку.

І Катя змогла повернутись на роботу. І коту купувати різні смачні речі. І взагалі – життя заграло фарбами, повернулися сили та здоров’я. Дякуючи лікарям! А тій старенькій лікарці, Катя купила розкішний подарунок – найкращі парфуми. Дуже дорогі. Від душі. Пляшечка за пляшечку, так би мовити.

Катя ходила лікарнею таємно. Шукала той глухий кут з дверима. Ходила-ходила, шукала-шукала, а потім на цокольному поверсі знайшла схоже місце. Але жодних дверей у стіні не було. Повз неї йшла літня санітарка з відром. Зупинилася, вилаяла Катю, потім вислухала, а потім сказала, що справді, давним-давно був тут кабінет.

Дуже давно. Може, років сорок тому ще був. Потім двері замурували, зробили з іншого боку вхід, перебудували все. І в цьому кабінеті приймала все життя одна професорка, працювала років до ста, так кажуть. І дуже роботу любила, буквально жила в кабінеті. Багатьом урятувала життя. І померла ця професорка прямо в кабінеті, як і мріяла. Не хотіла йти додому. Вона сама жила.

Катя помацала стіну. Рівна холодна поверхня. Але в одному місці стіна була теплою. І наче світло просочувалося, – хоча це неможливо! Катя притулилася до стіни і пошепки сказала: “Дякую, лікарю!”. Їй почулося, що брязнули якісь медичні інструменти. Там хтось був!

Зрозуміло, був, просто вхід з іншого боку зробили. А тепло і світло – це мріяння та фантазія. А духи Катя подарувала санітарці, наздогнала та подарувала. Просто так. І санітарка почервоніла до вух, мов дитина. І посміхнулася, як дитина. І забула подякувати, – теж як дитина, захоплено розглядаючи подарунок.

А Катя вийшла зі старовинної похмурої будівлі. І пішла додому пішки. Сили з’явилися! А подрузі вона так і не зателефонувала. І, знаєте, подруга не подзвонила жодного разу також. Жодного разу. Хоча зі школи вони дружили. Але багато, багато прояснилося потім. Багато чого стало зрозумілим. І світлим. І добрим.

КІНЕЦЬ.