Наталя варила гороховий супчик, коли пролунав дзвінок у двері.

– Микольцю! – гукнула вона чоловіка. – Відкрий, будь ласка, бо я зайнята.

– Іду я, іду, – пробурмотів Микола й пішов у коридор.

На порозі стояла якась незнайома жінка.

– Доброго дня, – привіталася гостя. – Тут живуть Ковальчуки?

– Тут, – кивнув Микола. – Що ви хотіли?

– А ваша дружина вдома?

– Вдома. А ви до Наталі?

– Не тільки до неї, – сказала жінка. – Я до вас обох. Ви дозволите зайти?

– А ви з якого питання?

– З особистого.

– Особистого? – Микола не розумів, що відбувається.

Він кілька секунд сумнівався, потім все-таки відкрив двері ширше, пропускаючи гостю в квартиру. – І яка у вас до нас особиста справа?

– Я все поясню, – впевнено сказала гостя. – Де ми можемо сісти? Розмова буде дуже серйозна.

– Дуже серйозна? – Микола насторожився. – І на яку тему буде розмова?

– Вона стосуватиметься вашого сина.

– Навіть так? Тоді проходьте на кухню. Наталко, йди скоріше сюди, – покликав Микола дружину. – Тут прийшли з приводу Сергія.

– Здрастуйте, – привіталася Наталка. – З Сергійком щось трапилося?

– Добрий день, – гостя оцінювально подивилася на господиню, сама сіла на табуретку і сказала: – Давайте спершу присядемо.

– Давайте, – кивнув Микола, і квапливо сів на стілець. – Вибачте, вас як звуть?

– Тамара Михайлівна я. А вас?

– Микола Григорович, – представився господар. – І Наталя Петрівна.

– От і добре. Я прийшла вам заявити, що ви, хоч за посадою і начальники, але вчиняєте не дуже правильно.

– Так? – у Миколи витяглося обличчя, і він із запитанням подивився на дружину. – Уявляєш, Наталко? Ми щось робимо не дуже правильно. Тільки до чого тут наш син Сергій? Ти щось розумієш?

– Не треба крутитися, Миколо Григоровичу, – невдоволено вигукнула гостя. – Ви що, ще не зрозуміли, що я Олі мама?

– Так? – Микола трохи подумав і спитав: – А якої Олі ви мати?

– Як якої? Тієї самої. З якою дружить ваш Сергій.

– Ах, цієї Олі… Ти чула щось про Олю, з якою дружить наш Сергій? – звернувся він до дружини.

– Ні, – затрясла головою Наталка. – Перший раз чую.

– І я теж про неї не чув.

– Ну звичайно! – гостя раптом з неприхованою зневагою подивилася на господарів. – Тепер ви обоє все заперечуватимете, і говорити мені, що ніяку Олю і знати не знаєте. Так вам, звісно, тепер вигідніше.

– Що значить вигідніше? – насторожилася Наталя. – Ану-но… Чи не хочете ви сказати, що ваша Оля… Вона, що, вагітна від нашого Сергійка? Чи що?

– От бачите! – посміхнулася гостя. – Ви одразу і згадали мою Олю!

– Я нічого не згадала! – ахнула Наталка. – Але ви сказали про свою доньку таким тоном, що мені стало страшно! Вона що, ще зовсім юна?

– Моїй доньці вже двадцять років!

– Стривайте, жіночки! – поспішно зупинив сварку Микола. – Ви про яку вагітність говорите? Я щось не розумію.

– Ні про яку вагітність не йдеться! – категорично вигукнула гостя. – Вигадали мені теж. Та якби Оля була вагітна від вашого Сергія, він би давно вже був її законним чоловіком. Як миленький би з нею одружився! Я б цю справу просто так не залишила. Не зважаючи на всі ваші високі посади та зв’язки.

– Так, Тамаро Михайлівно… – Микола строго подивився на цю дивну жінку. – Мені здається, вам пора вже сказати, навіщо ви до нас прийшли? Досить вам ходити колами.

– Добре, – рішуче кивнула жінка. – Я скажу. Я прийшла вас спитати, чому ви забороняєте своєму Сергію дружити з моєю Ольгою?

– Ми?! – вигукнули хором господарі. – Забороняємо?!

– І не робіть, будь ласка, здивовані обличчя, – знову строго сказала гостя. – Мені Оля сама розповіла, як Сергій розповів їй про те, що ви проти.

– Проти? – перепитала Наталка. – Проти чого ми проти?

– Проти їхньої дружби.

– А чому ми проти, якщо не секрет?

– Не знаю. Напевно, бо вони не рівні.

– Хто?

– Моя дочка не рівня вашому синові. І не вдавайте, що ви синові так не говорили! Ви говорили!

– Так? – Микола дивився на гостю, і все ще не міг зрозуміти, що хоче від них ця жінка. – Ви впевнені у цьому?

– Ще й як впевнена! Я, звісно, розумію, що у вас у великих начальників свої закони. Але чим не догодила вам моя Олечка? У нас із нею, звісно, житло не в елітному будинку, як у вас.

І в квартирі не такий багатий ремонт. І позолочених ложок на кухні немає, і сервізи привезені не з Китаю.

Але ми, з донькою, між іншим, теж не жаліємося. Я, між іншим, власниця трьох продуктових кіосків.

Я, якщо треба, можу і своїй доньці таку саму долю, як у мене, влаштувати.

Просто можу її директоркою ще одного кіоску зробити. Але вона хоче іншої долі, і я її в цьому підтримую.

– Он, значить, як… – Микола надув щоки і закивав. – Виходить, ви теж багатенька?

– Звичайно. Ми не бідуємо. Хоча, якби моя Олечка з вашою допомогою теж у вашу адміністрацію пролізла, стало б набагато краще.

– До нас? В адміністрацію? А чому б стало краще?

– Тому що Олечка моя дуже розумна. Знаєте, як вона гроші швидко рахує? Швидше за калькулятор. Їй би заступницею якогось начальника стати для розбігу. Вона б потім ух як далеко б пішла! Тому що вона вся в мене. Пробивна вона дівчина. А Сергій ваш їй дуже подобається. І мені він теж подобається.

– То ви що, з нашим Сергієм уже знайомі? – обережно поцікавилася Наталка.

– Так. Був він у нас одного разу в гостях. В Олечки на дні народженні. Їх тоді велика компанія приходила, і я його одразу з усіх виділила. Гарненький. Одразу видно син впливових батьків.

– А як ви зрозуміли, що ми з дружиною «впливові»? – запитав Микола.

– Нам Олечка сказала. Адже вона, перш ніж когось у будинок запрошує, то дізнається, хто є хто. Мати знайомство із сином таких батьків – це ж престижно. А близько дружити – мрія будь якої дівчини.

Олечка вашого сина дуже цінує. А ви йому дружити з нею забороняєте. Хіба це діло? Вони вже дорослі, самі можуть вирішувати – дружити їм, чи не дружити.

– Тамаро Михайлівно, а ви ніколи не думали, що в адміністрації, окрім начальників, ще багато різних людей працює? – якомога чемніше запитав Микола. – Адже там ще й охоронці трапляються, водії, прибиральниці й інші професії. Ось я, наприклад, працюю охоронцем у нашій адміністрації. А Наталя Петрівна там же ж працює в їдальні.

– Вірно, – чарівно посміхаючись, кивнула Наталка. – У їдальні я працюю.

– Як це? – обличчя гості раптом побіліло. – Ви хіба не високопосадовці?

– Між іншим, охоронець – це найголовніший начальник в адміністрації, – посміхнувся Микола. – Я ж цих начальників до роботи пропускаю. А якщо Наталя Петрівна погано посуд у їдальні вимиє, то робота в адміністрації може зупинитися на кілька днів.

– Так… – гостя повільно встала з табуретки. – Он значить, які ви працівники… Правильно ваш син сказав – виявляється, не рівня ми з вами… А я, недолуга, вуха розвісила. І моя донька теж про роботу у великих кабінетах розмріялася. Я їй сьогодні очі відкрию. Високопоставлені начальнички… Стривайте, а чому ви в елітному будинку живете?

– По блату, – знизав плечима Микола. – Ми ж в адміністрації давно працюємо, зв’язки деякі маємо.

– Зрозуміло… – Тамара Михайлівна обдарувала господарів на прощання єхидним поглядом і стрімко пішла на вихід.

– Ох… – видихнула полегшено Наталка, коли за гостею гримнули двері. – Який же ж Сергійко молодець… Не дай Боже з такими людьми поріднитися.

– Так… – сказав задумливо Микола. – Схоже, в людях наш син уже розуміється…

КІНЕЦЬ.