Мені з раннього дитинства говорили, що нічого просто так у цьому житті не дається. У тому числі й батьківська любов. Її теж треба заслужити. Бути слухняною, не суперечити, вчитися на відмінно, у всьому догоджати – ось тоді тебе любитимуть. А якщо ти цього не зробиш, то будеш покарана.

Я намагалася бути слухняною дочкою до свого повноліття. Прикладала до цього всі сили, але батькам завжди було мало того, що я робила. Виграла олімпіаду? Це лише шкільний рівень. Добре вчилася? Це твій прямий обов’язок. Приготувала вечерю? Це не шедевр кулінарії.

Похвали від батьків я ніколи не чула. Усі мої здобутки зводилися до нуля. Ти повинна старатися краще – ці слова завжди билися у моїй голові. Єдиною людиною, яка любила мене просто так, за те, що я просто є, була моя бабуся. Вона була моєю віддушиною.

– Вони для тебе стараються, виростеш – зрозумієш. Насправді тебе люблять, просто не знають, як показати, – намагалася виправдовувати вона батьків, але мені не легшало.

Я мала заслуговувати на все – похід у кіно, нову сукню, можливість подивитися телевізор, солодощі. Все, що інші діти отримували просто так, мені доводилося заслуговувати. Коли бабуся дарувала мені подарунки, у мене їх не відбирали, навіть не коментували ніяк, але я мучилася від відчуття, що цього не заслужила.

Бабуся не стало шістнадцять років тому назада, я тоді перейшла до одинадцятого класу. Вона довго хворіла, і я часто відвідувала її після школи.

– Заповіт не встигла зробити, а тепер уже не зможу. Але квартиру я сказала віддати тобі, – говорила вона мені, а я давилася сльозами. Не потрібна мені була її квартира, я хотіла, щоб вона одужала. Але дива не сталося, бабусі не стало.

Тема квартири не піднімалася. Я ще навчалася у школі, мені вона була ні до чого. А потім я вступила до ВУЗу та поїхала вчитися у сусідню область. Вдома я намагалася не з’являтися, бо не хотіла слухати, що я знову щось не заслуговую і роблю не так. Навіть те, що я сама вступила на бюджет до престижного ВУЗу, батьків не спонукало на похвалу.

– А що могло бути інакше? – здивовано питав тато, коли я поділилася з ним радістю.

Закінчивши навчання я вирішила повернутися до рідного міста, того міста, в якому я навчалася, так і залишилося для мене чужим. Я планувала в’їхати до квартири, яку мені залишила бабуся, але виявилося, що не все так просто.

– По суті, це моя спадщина. Ти до цієї квартири не маєш жодного відношення, тому якщо хочеш її отримати, тобі доведеться це заслужити, – сказала мама.

У мене всередині щось надламалося. Я все навчання у ВУЗі намагалася позбутися нав’язливої ​​ідеї, що я не гідна того, що мене оточує. Що я не заслужила вчитися в такому хорошому ВУЗі, не заслужила відмінних оцінок, не заслужила хорошого відношення одногрупників.

Тоді я вирішила, що не хочу більше нічого заслуговувати. Я влаштувалася на першу роботу, куди взяли, два місяці збирала гроші, а потім зняла квартиру і з’їхала від батьків. Ці два місяці ніби повернули мене в моє дитинство з усіма його страхами і переживаннями. Це було жахливо.

– Подивимося, чого ти досягнеш, – сказав тато, коли я виходила з сумками з їхньої квартири.

З того часу, як за мною зачинилися двері батьківської квартири, минуло вісім років. Я пережила важкі стосунки з чоловіком, який мене використовував, змінила роботу, вийшла заміж, народила дитину, а з батьками так і не спілкувалася.

Навіть коли у мене не було грошей, щоб винайняти квартиру, я не прийшла до них. Залишила речі у колеги, а сама вночі влаштувалася сторожем, щоб було де спати. Навіть тоді в мене не виникло бажання знову повернутися до батьків.

Я б їх і на весілля не кликала, але дуже наполягала свекруха, а я не стала з нею сваритися. Батьки прийшли, висловилися у своїй манері, чим потрясли до глибини душі маму чоловіка. Вона потім довго переді мною вибачалася.

– Та якби я знала, що вони так поведуться, у житті б їх не покликала! – говорила вона. А вони нічого особливого не сказали, все як завжди – що сукню можна було б і скромнішу купити, що таке гуляння взагалі можна було б і не проводити, адже навряд ми з чоловіком на нього самі заробили. Загалом усе за старою схемою.

Зараз у мене росте донька, яка не знає, що в неї є ще один дідусь із бабусею. Тому що я не хочу, щоб їй вселяли таке ж вічне почуття, що вона повинна щось робити для того, щоб її любили. Досить того, що я досі сама ходжу до психологів.

Батьки ж дуже дивуються, чому я не приїжджаю сама і не приводжу до них онуку. Нещодавно вкотре дзвонили з претензією.

– Ми з батьком не розуміємо, чому ти нас ігноруєш. У дівчинки дві бабусі та два дідусі, але з одними вона спілкується, а з нами ні. В чому справа?

– Не заслужили, – це все, що я змогла відповісти мамі. Але мені здається, що це все пояснює.

КІНЕЦЬ.