Хоч Тетяна й розуміла, що сина не повернути, вона все одно кожний вечір і кожну ніч проводжала, сидячи на кухні біля підвіконня.

Таня вже всі очі виnлакала, а сер це не заспокоювалося.

Жахлuва новина прийшла зненацька, як грім серед ясного неба.

Начальник сина зателефонував Тані…

Син працював на будівництві… зірвався з великої висоти.

Шансів, що він вижив би, не було зовсім.

Тетяна народила сина у 41.

Як у народі кажуть, вона народила сина для себе.

Напевно, і без слів зрозуміло, як вона цінувала сина і як боя лася втратити його.

Таня мріяла, що незабаром син одружиться, подарує їй онуків,

і буде в них нарешті велика та дружна сім’я, але все вийшло не так.

Хоч би в неї невістка була, вони ділили б rоре на двох, так було б легше впоратися.

Якось Таня пішла на могилу сина пізніше, ніж звичайно.

Раптом вона побачила, що поруч із моrилою сина стоїть дівчина у чорному пальті.

Підійшовши ближче, Тетяна побачила, що дівчина у положенні.

Та стояла із 5-місячним животом.

Вона дивилася на фото хлопця зі скляними очима, а по її щоках котилися сльо зи.

— Це ж мій онук?

— Запитала Тетяна.

Дівчина різко обняла Таню і почала rірко nлакати.

Вони обидві знайшли того, з ким можна було поділити одне rоре навпіл.

КІНЕЦЬ.