Дочка моя остаточно «злетіла з котушок».

Два місяці тому вона нар одила сьому дитину.

Хтось подумає: «Чим ти незадоволена?!

Таке багатство!

Живи та радуйся онукам!».

Ага.

Я подивилася б, скільки часу такий розумник витримає життя в будинку з цією малолітньою ба ндою?

Вся ця маленька згая кричить, мчить по дому, ламає і перевертає все що можливо і що неможливо.

Я у цьому коաмарі живу вже п’ятнадцять років.

П’ятнадцять років, з ранку до вечора стою біля кухонної плити, щоб нагодувати всю цю ораву, та ще й дочку та зятя на додачу.

Після народження сьомого онука я не витримала.

— Іро, у тебе совість є?!

Куди тобі стільки дітей?

Я вже не впораюся з ними!

— Мамо, але ми стараємось, працюємо, щоб усіх забезпечити!

— Краще б перестали нар оджувати… Місяць тому зустріла свою стару подругу.

Солідна, доглянута жінка.

— Маринко, як я рада тебе бачити!

Що з тобою?

Ти хвора?

— Запитала вона мене.

— Чому ти так вирішила?

— Здивувалася я.

— Ти себе у дзеркалі бачила?

Погляд заби того собаки, вибач за порівняння.

А з волоссям у тебе що?

А з манікюром?

Я тобі дам телефон свого перукаря.

Я втекла, не дослухавши.

Ну не пояснювати ж їй, що в мене соплі підтерти часу немає, куди вже мені по перукарням шастати…

Два тижні тому захворів мій брат.

Він живе одинаком.

Поїхала доглянути його. Ви не повірите – я так добре відпочила.

І кілька книг прочитала, і кіно ми з братом дивилися.

А вже про тишу та спокій у домі я взагалі промовчу.

Я знову відчула себе білою людиною, а не рабом на плантаціях.

— Мариночко, залишайся зі мною довше.

І мені веселіше, і ти відпочинеш, – запропонував мені брат.

Як же, «залишайся».

Дочка мені по кілька разів на день телефонує, цікавиться, коли я повернуся.

Сама зі своїми дітьми впоратися не може…

А ви кажете: «Живи і радуйся».

КІНЕЦЬ.