Ми з Петром жили в одному селі, але були з різних сімей. Я належала до бідної сім’ї, а Петро був із багатої.

Коли ми почали зустрічатися, моя мама побо ювалася наших стосунків, бо вважала, що багаті одружуються тільки з багатими, а в мене не було жодних надій на світле майбутнє.

Проте щирість Петра і серйозність його намірів переконали мене не зважати на її застереження. Якось, проходячи вулицею, ми зіткнулися з батьками Петра.

Його мати, Ганна Іванівна, не привітала мене, а батько був байдужим до ситуації.

Провівши мене до дому, Петро пішов до бабусі, пообіцявши незабаром повернутися.

Проте минали тижні, він не приходив, і я все більше турбувалася.

Коли я прийшла до нього додому, Ганна Іванівна повідомила мені, що Петро зустрів іншу дівчину і збирається незабаром одружитися.

Незважаючи на мою недовіру та душевний бі ль, я не могла поїхати до нього туди, де він жив у цей момент, оскільки це було надто далеко.

Врешті-решт через рік я вийшла заміж за Степана, і в нас народилася дочка Оксана.

Минули роки, чоловіка вже не було на цьому світі, коли дочка повідомила мені, що її хлопець прийде до неї у гості.

Коли я відчинила двері, то була сильно вражена, побачивши Петра, вірніше — молоду людину, дуже схожу на нього.

Як виявилося, цей юнак, Андрій, був сином Петра від попереднього шлюбу.

Ми готувалися до весілля, і на першій зустрічі Петро вибачився за те, що залишив мене.

Я вибачила його, і наші діти, Оксана та Андрій, одружилися.

Ми з Петром теж зійшлися після стількох років і почувалися так, ніби ніколи не розлучалися. Ми вірили, що це доля, і що ми завжди мали бути разом.

КІНЕЦЬ.