Ольга зварила картопельки, посмажила яєшню і вже сіла вечеряти, як раптом пролунав гучний дзвінок у двері.

– Господи, та хто це там так пізно прийшов? – пробурмотіла вона.

Ольга запнула свій домашній халатик і поспішила в коридор.

Вона відкрила двері й застигла від побаченого… На порозі стояв її колишній чоловік Михайло, якого вона не бачила вже давно.

Та найдивнішим було те, що в руках у нього був якийсь згорток…

Ольга не розуміла, що відбувається.

Вона до останнього не могла повірити в те, що це справді був він, а на руках він тримає… Немовля!

…Вони не бачилися більше двох років. Того дня вони дуже посварилися, і Михайло пішов, гримнувши дверима.

Ольга списала таку поведінку чоловіка на вік, все ж таки він був молодший за неї, причому добряче молодший.

Михайло був лише на два роки старший за рідного сина Ольги.

– Впустиш? – запитав Михайло, не наважуючись зрушити з місця.

Ольга хотіла запитати про те, що саме знаходиться в руках її несподіваного гостя, але тут згорток сам відповів на запитання, голосно заплакавши…

Ольга зробила крок назад, впускаючи в квартиру Михайла і приймаючи з його рук немовля.

– Вибач, що ось так, – пробурмотів Михайло. – Несподівано. Міг би й зателефонувати, але в мене старий телефон зламався, а твій номер я, на жаль, забув.

– Та ти і не запам’ятовував його особливо, – посміхнулася Ольга, а сама про себе ображено подумала про те, що вона не забувала жодної цифри з номера його телефону.

Та й не видаляла вона номер Михайла, навіть кілька разів поривалася йому зателефонувати, але стримувала себе.

– Це хлопчик, чи дівчинка? – запитала Ольга, акуратно кладучи дитину на диван і розгортаючи недбало загорнуту ковдрочку.

– Це хлопчик… Микита… Це мій син.

Ольга підвела очі на Михайла і слабо кивнула. Звичайно, за два роки багато що змінилося в його житті, а ось у її житті все залишилося на колишньому місці, застигло наче.

Маленький Микита плакав, а Ользі хотілося якнайшвидше зняти з нього надто теплий одяг.

– Хто його так закутав? – запитала Ольга. – На вулиці тепло, а дитина одягнена так, ніби там зима.

– Я одягав. Я поспішав, треба було терміново йти з того місця, де ми жили…

– І що це за місце?

Ольга взяла на руки малюка, який, звільнившись від теплого одягу, почав поступово заспокоюватися.

Тепер жінка могла дивитися на Михайла, помітила, яким втомленим він був, як схуд і змарнів.

Все одно він залишався красивим, таким самим, яким був у той день два роки тому, коли йшов, гримнувши дверима.

– Ми жили в тещі. Я, Микита й Олеся. Потім Олеся зробила дуже погану річ… Її мати вирішила, що саме я був у цьому всьому винен… Олеся була мати Микити. Її не стало…

Вона важко переносила народження дитини, а її мати звинуватила мене у всьому, сказала, що я винен. Я займався дитиною, бо Олеся її навіть у руки брати не хотіла.

– Чому ти прийшов до мене? – Ольга нарешті запитала те, що цікавило її з того самого моменту, як вона побачила на порозі квартири Михайла.

– Мені нема куди йти. Матері нема, батько живе з іншою родиною, а бути поруч із тещею я вже не міг. Олю, так сталося, що ти – єдина людина, яка може мені допомогти…

Вона посміхнулася. Звісно! Поки йому було добре і спокійно, він і думати про неї не хотів, а як тільки сталося нещастя, одразу ж згадав про неї.

– Я допоможу тобі, – сказала вона. – Але ти мусиш розуміти, що все це тимчасово. Я не житиму з тобою і твоєю дитиною, а ще не вирішуватиму твої проблеми.

Михайло одразу закивав:

– Звісно, я все розумію. Я не нав’язуватимуся тобі. Як тільки знайду хорошу роботу і винайму квартиру, відразу ж переїду від тебе. Спасибі тобі!

Михайло попорпався в сумці, яку приніс із собою, витяг звідти зім’яту пачку з грошима, простягнув Ользі. Вона подивилася на нього з усмішкою:

– Мені не потрібні твої гроші. Краще сходи в магазин і купи суміш дитині. А ще треба буде купити йому звичайний одяг.

– Звісно! – одразу з радістю відгукнувся Михайло. – Суміш я приніс із собою, а одяг не взяв, бо його й не було. Олеся дитині нічого не купувала, Микиту я одягав у те, що її подруга передала від своєї дитини.

– Іди в душ, а я поки що погодую дитину і покладу спати. Діставай суміш і пляшечку. Підгузки теж діставай.

Поки Михайло був у ванній, Ольга з ніжністю розглядала маленького Микиту, гладила його, вдихала приємний дитячий аромат. Нагодувала хлопчика, потім переодягла в чистий одяг з того, що приніс із собою Михайло. Засмучено подивилася на підгузки, на ганчір’я, в яке довелося одягати малюка, потім вирішила, що з ранку вирушить у магазин, добре, що наступного дня був у неї вихідним.

Тієї ночі Ольга спала чуйно, а маленький Микита лежав поруч із нею на ліжку. Михайло спав у сусідній кімнаті, де колись жив син Ольги Олег.

Тепер молодий чоловік жив у іншому місті, збирався одружуватися, а мати залишалася у своєму рідному містечку.

Микита спав спокійно, мабуть, за останні дні малюк помітно втомився і навряд чи харчувався якісно та в достатній кількості.

Ольга лежала поряд із дитиною і згадувала про те, як Михайло з’явився у її житті. Михайло жив по сусідству і часто приходив на обід до тітки Олі, бо його матері на той час не стало, а батько жив з іншою жінкою, яка недолюблювала Михайла.

Ольга ставилася до хлопця, як до сина, вона й знати не знала, що він був у неї закоханий.

Про це їй стало відомо коли Михайло запросив Ольгу на танець на дні народження її сина.

Він зізнався їй у своїх почуттях. Ольга тоді посміялася з нього, порадила знайти дівчину за віком.

– Ти мені в сини годишся, – розсміялася вона тоді.

– Я вам не син, – огризнувся Михайло, а через тиждень приніс їй величезний букет квітів.

З того дня і почалося… Батько її сина Олега вже давно залишився в минулому, він залишив її заради іншої.

Син Ольги Олег, дізнавшись про роман матері з майже своїм ровесником, дуже розізлився.

Він сварив Ольгу за легковажність, вважав себе ошуканим.

– Ти про мене подумала? – запитав він, і голос Олега дзвенів від обурення. – Що скажуть люди, коли дізнаються про це? Думаєш, що це приємно? Чому ти не вибрала іншого? Залицявся до тебе дядько Віктор, і Артем Іванович дарував квіти й подарунки, але ні, ти вибрала молодого хлопця. Не соромно тобі?

Ользі, з одного боку, було соромно. З іншого боку, вона ніколи не була така щаслива, як з цим молодим хлопцем, так сильно схожим на її перше кохання.

Такий же молодий, впевнений у собі, гарний і блакитноокий. До нього тягнуло наче магнітом, і Ольга вирішила, що не чинитиме опір власним почуттям.

– Мені не соромно! – відповіла Ольга синові. – Мені не соромно бути щасливою. Я люблю Михайла, а він любить мене. Що ганебного може бути в коханні?

– Різниця у віці в двадцять років! – сказав Олег.

Він поїхав від матері, довгий час із нею не спілкувався, а Ольга на той час уже жила з Михайлом, махнувши рукою на те, що говорили у них за спиною.

Якою ж щасливою вона була, якою справжньою, якою чуттєвою…

Ольга відчувала себе років на двадцять молодшою, вона приголомшливо виглядала, зайнялася собою, почала ходити в спортзал і насолоджувалася тим, що в неї закоханий такий молодий і такий потрібний їй чоловік.

Загалом у цьому й крилося для Ольги справжнє жіноче щастя.

Вони прожили разом понад два роки. Ольга працювала директоркою супермаркету, Михайло, відучившись на менеджера, влаштувався працювати в компанію з продажу автозапчастин.

Грошей вистачало, а, головне, вистачало кохання на двох. Олег на той час заспокоївся, він зустрів гарну дівчину, на матір більше не сердився, але з Михайлом так і не спілкувався.

– Ти шкодуєш про все це? – якось спитала Ольга у Михайла, а той усміхнувся і обійняв свою кохану.

– Ні краплі. Я нічого не втрачав, а тільки придбав. Я придбав те, про що й мріяти не міг. Знаєш, скільки часу я витратив на думки, що ти можеш ніколи не стати моєю? А тепер ти зі мною, і більше для щастя мені нічого не потрібно…

Ольга танула від цих слів. Ну як же вона жила без Михайла раніше, як вона могла не знати про таке сильне взаємне кохання?

Їхня сварка була безглуздою. Просто Ольга приревнувала Михайла до його молодої колежанки, яку він кілька разів підвозив додому після роботи.

Машину, на якій їздив Михайло, вона купила йому сама, влізла у борги для того, щоб полегшити життя свого коханого чоловіка.

А потім дізналася про те, що Михайло регулярно підвозить додому якесь молоде дівчисько, з яким ще й переписувався потай від неї.

Звичайно, проблема була вигадана, але Ольга тоді дуже обурилася. Михайло ж вирішив, що причиною злості Ольги була не ревнощі, а те, що вона натякала йому на те, що він живе за її рахунок, їздить на її машині, а ще й живе в її квартирі.

Тоді Михайло і зібрав речі, точніше, взяв найнеобхідніше і гримнув дверима.

Ольга була впевнена в тому, що він схаменеться і повернеться.

Його речі залишалися в її квартирі, машина стояла під вікном, а ключ від неї лежав на полиці в коридорі. Але ні, минув тиждень, потім місяць, а Михайло не дзвонив і не писав…

Не витримавши, Ольга прийшла до нього на роботу, а там дізналася про те, що молодик давно звільнився і кудись поїхав…

Вона йому не дзвонила, він теж, але Ольга дуже сумувала.

Все в квартирі нагадувало про нього, і Ольга викинула всі Михайлові речі, а потім затіяла грандіозний ремонт, продавши ту саму машину.

Вона зайнялася викладанням, вела кілька предметів, пов’язаних з економікою та продажами. Життя її ніби огорнули сутінки…

…А тепер раптом Михайло повернувся з немовлям на руках і з купою проблем на додачу.

Хіба вона могла його виставити? Хіба могла сказати, що він їй не потрібен? Звісно, не могла…

Тепер, коли він знову був поряд, а ще поряд була його дитина, Ольга знову відчула хвилю почуттів, яка буквально зносила все на своєму шляху.

Щастя знову було поряд, тільки тепер у подвійному розмірі. І все одно їй було на те, що Михайло встиг одружитися, завести дитину і овдовіти.

Головне, що він був поруч, знову був у її квартирі і знову дивився на неї тим поглядом, про який вона ніяк не могла забути.

Це було схоже на диво, на яке вона вже й не чекала…

…Наступного ранку після приходу Михайла з маленьким Микитою, Ольга прокинулася немов іншою людиною.

Із задоволенням приготувала сніданок, викупала і нагодувала малюка, поклала його в колиску.

Так вдало вийшло, що ця колиска була в коморі, а в Ольги все ніяк не піднімалася рука викинути її.

Ольга чекала онуків, а дочекалася сина від коханого чоловіка…

– Чим так смачно пахне? – Михайло зайшов на кухню, потягуючись.

Цього разу він виглядав набагато свіжішим, мабуть, молодому чоловікові вдалося виспатися.

– Я приготувала сирники. Мишко, треба буде сходити в сусідній під’їзд до моєї учениці. У неї однорічний хлопчик, а ще залишилися необхідні речі, які вона позичить нам на якийсь час. Ну ще там дрібнички деякі забереш…

– Добре, – кивнув Михайло. – А що ти їй сказала? Звідки у тебе немовля?

– Сказала, що племінник приїхав із сином, що у тебе складна життєва ситуація. Вона все одно тебе не знає.

– Сусіди нагадають, – усміхнувся Михайло. – Все ж таки напевно згадають твого молодого співмешканця, який знову з’явився у твоєму житті, але цього разу з дитиною.

– Це не їхня справа. Іди до сусідки, вона чекає.

Михайло слухняно сходив до сусідки, приніс речі. Ольга одразу відсортувала їх, обрала найпридатніші, решту залишила в пакеті.

– Коли ти востаннє був із дитиною у лікаря? – строго запитала вона.

– Три місяць тому. Тоді Микиті два місяці було.

– Треба знову йти. До року відвідувати треба раз на місяць, як мінімум. Запиши дитину.

– Добре. А ти сходиш зі мною?

Ольга посміхнулася:

– Ну звісно. Але ти не забувай про пошук роботи. І треба ще знайти няньку, бо я теж працюю і зможу бути вдома лише два дні через два, май на увазі.

– Я теж намагатимусь знайти таку позмінну роботу, тоді й нянька може не знадобитися.

Ольга вирішила, що поговорить зі своєю ученицею, яка сиділа з однорічною дитиною. Можливо, вона й погодилася б посидіти з малюком весь той час, що Михайло був зайнятий пошуком роботи.

Ольга розмірковувала про це і несподівано для себе зрозуміла, наскільки їй подобаються нові події, що відбувалися з нею.

Ще вчора вона була сама, а тепер поряд був Михайло з маленьким сином, і їй так хотілося допомогти їм, бути корисною, а ще… Можливо, все повернути…

Через тиждень Михайло знайшов роботу: тепер він був комірником у магазині з продажу автозапчастин і працював дві доби через дві.

Тепер вони майже не зустрічалися з Ольгою, по черзі дбаючи про Микиту.

Ольга прала їхні речі, готувала їжу, вечорами чекала на Михайла…

А потім сталося те, що мабуть і мало статися. Вони знову були разом… Вони повернули своє кохання.

…Через два місяці в гості до матері приїхав Олег. Дізнавшись про зміни в її житті, він довго мовчав, а потім поїхав десь і кілька годин був відсутній.

Повернувся він спокійним і подарував матері квіти.

– Ти вибач, що я без квітів до тебе прийшов. Це ж наша традиція…

– Дякую, синку! – відповіла Ольга. – Давайте вечеряти.

Вони сіли за стіл утрьох: Ольга, Олег і Михайло. Розмова спочатку не клеїлася, потім стало простіше. Олег розповідав про своє життя, про те, що має намір зробити своїй дівчині пропозицію, про те, що радий, що мати щаслива.

– Навіть незважаючи на те, що ти надто молодий для неї, та ще й свою дитину привіз…

– Олеже, – обережно зупинила сина Ольга.

– Мамо, дай договорити, – відповів Олег, а сам, повернувшись до Михайла, продовжив: – Навіть незважаючи на це, я все одно тобі вдячний. Я бачу, яка щаслива мама, в останні два роки вона була сама не своя.

– Я теж не був щасливий без неї, – сказав Михайло. – одружився, бо був нерозумний. Та й Олеся вагітна тоді була, я не міг вчинити інакше…

– Ти любиш мою матір? – несподівано спитав Олег, а Ольга раптом зніяковіла.

– Люблю, – твердо відповів Михайло. – Я не впевнений у тому, що завтра вона мене не виставить, але я завжди любитиму її, пам’ятатиму і… Ніколи ні з ким не зможу жити так легко і щасливо!

– Я не виставлю тебе, точніше, вас, – тихо сказала Ольга. – Ви для мене вже сім’я. І ти, і Микита. І Олег – мій найулюбленіший син, теж моя родина. Ще кілька місяців тому я була сама і відчувала себе покинутою і нікому не потрібною. А тепер я щаслива…

Вона посміхнулася і зрозуміла, що тепер точно нікуди не відпустить чоловіка, який її кохає і якого кохає вона…

І жодні нісенітниці більше не зіпсують їхнє щасливе життя…

Хай хтось їх і осуджує… Але який у цьому сенс? Це не має ніякого значення, бо вони обоє дійсно щасливі і шалено кохають один одного…

КІНЕЦЬ.