Новина про те, що Олена Степанівна має намір виходити заміж, стала справжньою несподіванкою для Віри.

– Мамо, ти жартуєш? – Віра уважно вдивлялася в обличчя матері, намагаючись зрозуміти, що це вона таке собі понавигадували на старості років.

– Ні, я не жартую. Ми з Михайлом Сергійовичем уже п’ять років разом, дружимо, стосунки у нас чудові. Ось тепер він запропонував мені стати його дружиною, а я відмовлятися не буду. Хоч під старість років заміжньою жінкою побуду.

– Мамо, я соромлюся тобі нагадувати, але через місяць тобі буде сімдесят два роки, – сказала Віра обережно.

– Я чудово пам’ятаю, скільки мені років, – сухо відповіла жінка. – Я в паспорт нещодавно дивилася, коли по пенсію ходила.

Віра важко зітхнула. Михайло Сергійович не був поганою людиною, чоловік був навіть дуже освіченим, працював свого часу у школі вчителем, потім став завучем, після цього перевівся на роботу в інститут, звідки й вийшов на заслужений відпочинок.

Олена Степанівна все життя працювала на фабриці, займалася фізичною працею, на пенсію вийшла навіть раніше за свого коханого, з того часу займалася вихованням онуків, дачею і в’язанням.

Те, що між ними були почуття, Віра навіть не здогадувалася. Так, приходив до її матері в гості Михайло Сергійович, допомагав по хазяйству: то причепити щось, то полагодити кран, то меблі переставити.

Олена Степанівна пригощала свого помічника чаєм, часто вони разом їздили на дачу, але те, що вони збираються одружуватись, стало справжньою несподіванкою для Віри.

– Навіщо тобі це, мамо? – запитала дочка ще раз. – Ну не була ти заміжня офіційно, ну і грець з ним.

– Ні, – відповіла Олена Степанівна. – Я й Михайла Сергійовича ображати не хочу, і побувати в наречених теж хочеться. Тобі мене не зрозуміти, ти тричі заміжня була.

– Ось саме, тому я й говорю те, в чому розуміюся, – відповіла Віра. – Не потрібне тобі це заміжжя на старості років, мамо. Як ти собі це взагалі уявляєш? Де ви житимете?

– Я до Михайла переїду, – з упевненістю в голосі озвалася Олена Степанівна. – Ми вже це питання з ним обговорили. Мою квартиру здамо в оренду, і ці гроші будемо збирати.

– На що ти збиратимеш? – усміхнулася Віра, вже злегка отямившись від такої новини.

– Та це вже й неважливо, – озвалася мати. – Онукам на майбутнє. Ти ж сама на собі все тягнеш, мужики твої тебе полишали, а ти з трьома дітьми носишся.

– Я не переживаю через це, – заперечила Віра. – Юрій вже давно живе окремо, у нього сім’я, Ліза теж наступного року інститут закінчить і житиме самостійно.

– Ну а про Петра забула, чи що? – з докором у голосі спитала Олена Степанівна. – Він у тебе як чужий вічно!

– Нічого подібного, мамо! Я люблю всіх дітей однаково.

– Ні, не вірю! І дітей по-різному люблять, і ти мужиків по-різному любила. Просто Петра батько тобі насолив найбільше, ось ти на сина образу і тримаєш…

– Не вигадуй, – строго сказала Віра, а сама замислилась.

Дійсно, мати була по-своєму права у своїх міркуваннях. Батько Петра, з яким Віра розлучилася трохи більше двох років тому, і справді дуже їй насолив.

Виходячи заміж за свого третього за рахунком чоловіка, Віра була впевнена, що до тридцяти восьми років вже точно навчилася розбиратися в чоловіках.

Володимир здавався їй справжнім чоловіком, який уміє відповідати за свої слова, а ще буде поруч за будь яких обставин.

Так і було, але тільки у перші три роки. Потім чоловік почав їздити по відрядженнях, ночами з кимось переписувався…

…Того дня Віра смажила на кухні котлетки, як раптом на столі завібрував телефон чоловіка.

– Коханий, тобі тут хтось дзвонить, – гукнула вона.

Та Володимир не чув дружину – він був у ванні.

Віра взяла слухавку і раптом почула незнайомий жіночий голос:

– Володечко, я так скучила! Так скучила, що аж не можу…

Віра так і присіла від почутого.

– Хто це? – запитала вона, та на тому кінці одразу поклали слухавку.

Віра сиділа на кухні і дивилася в одну точку. Вона ніяк не могла повірити в те, що відбувається.

А потім вона почула від чоловіка несподіване!

Тоді в них відбулася серйозна розмова, і Володимир зізнався дружині, що в нього вже давно був зв’язок на стороні.

Коханкою виявилася молода і незаміжня дівчина, до якої Володимир і пішов того ж вечора, залишивши Вірі п’ятирічного сина.

До Володимира Віра двічі була одружена, але тоді причиною розлучення були не зради, а неможливість терпіти один одного.

Тут же, зустрівшись із справжньою чоловічою зрадою, Віра довго приходила до тями. Певне, так і не прийшла…

З сином Володимир спілкувався рідко, а Петро, ще й до того всього, був копією свого батька.

Віра розуміла, що, швидше за все, продовжує любити свого третього чоловіка, хоча з моменту розлучення й минуло більше року.

З сином же ж вона часто сварилася…

Олена Степанівна все і завжди помічала. Петро часто залишався у бабусі з ночівлею, скаржився їй на матір, а жінка не лінувалася після спілкування з онуком виказати все дочці.

– Про сина частіше думай, а не про свою образу, – говорила Олена Степанівна дочці. – Він же тебе в майбутньому незлюбить…

– Не буде такого, – заперечувала Віра, але сама вже не була в цьому впевнена.

Треба було терміново змінювати своє ставлення до молодшого сина, який зовсім не був винен у тому, що його батько виявився зрадником.

Братів і сестер у Віри не було, Олена Степанівна виховувала доньку сама, а про батька Віра чула тільки від матері.

Щодо висловлювань Олени Степанівни на адресу батька своєї єдиної дочки, то тут треба було віддати належне жінці: за всі сорок п’ять років життя Віри, Олена Степанівна жодного разу не сказала про свого колишнього коханого жодного поганого слова.

Так, були складнощі у стосунках між батьками Віри, але Олена Степанівна не вважала свого колишнього негідником, чи зрадником.

Віра так до кінця і не розібралася в тому, що спричинило розлучення батьків. Батька вона ніколи не бачила, та й особливо не бажала познайомитися з ним.

Серйозних стосунків Олена Степанівна теж ніколи не заводила, чоловіків у домі не було, і Віра була впевнена, що так буде завжди.

А тут раптом новина про те, що мати збирається заміж, та ще й у сімдесят два роки!

Увечері Віра зібралася з духом і набрала номер Михайла Сергійовича:

– Дядьку Михайле, це що за новини такі?!

– Ти про що, дочко? – здивувався той.

– Я про те, що ви з матір’ю одружуватися зібралися!

– Ах, ти про це… Так, а що тут такого? Я люблю твою матір, шаную її, а вона мене. То чому б нам і не побратися?

– Дядьку Михайле, я ще матір можу зрозуміти: вона ніколи заміжня не була, хочеться їй нареченою побути і штамп у паспорті отримати. Але вам це навіщо?

– Хочу, щоб Оленка щаслива була. Добре мені з нею, хочу, щоб і їй було добре.

Віра раптом замовкла. Справді, люди хочуть бути щасливими, яке їй до цього діло? Нехай мати робить так, як їй хочеться, тому нехай буде щаслива зі своїм Михайлом Сергійовичем.

Віра подумала так, а потім розслабилася і зовсім відкинула усі погані думки.

Наближався випускний її доньки Лізи, Петро мав піти у перший клас, і Вірі вистачало турбот та проблем і без материнського весілля.

Олена Степанівна й Михайло Сергійович тихо розписалися, самі перевезли потрібні речі з квартири жінки до квартири чоловіка, самостійно знайшли орендарів, а потім зажили своїм тихим сімейним життям…

Віра займалася дочкою і сином, майже забувши про зміни у житті матері. Однак один телефонний дзвінок сплутав усі карти.

– Віра Сергіївна? – запитав її чоловічий голос, і Віра підтвердила, що це вона.

– Чудово. Мене звуть Микола. Я хочу зустрітися з вами.

– З чого це раптом?! – здивувалася Віра. – Ви хто взагалі, щоб я витрачала час на зустрічі з вами?!

– А ви зухвала, – відповів їй чоловічий голос із явною усмішкою. – Як і ваша мати.

– До чого тут моя мама? – запитала Віра, а потім до неї дійшло!

Ну звичайно! Микола! Син Михайла Сергійовича, який уже давно жив у іншому місті.

– При тому що вона тепер дружина мого батька.

– Добре, – Віра погодилася. – Але до чого тут я? Особисте життя матері не має до мене жодного стосунку.

– Віро Сергіївно, давайте поговоримо. Нашим батькам за сімдесят вони вже самі, як діти, а тут раптом таке рішення – одружитися. Я хочу обговорити з вами це питання.

– А що тут обговорювати? Вони все одно вже зареєстрували шлюб, що ми з вами можемо обговорювати у їхньому рішенні?

– І все таки…

Микола вмовив Віру на зустріч, і наступного дня Віра приїхала за призначеною адресою, в кафе, в якому на неї вже чекав Микола. Віра невиразно пам’ятала цього чоловіка, востаннє вони бачилися в далекому дитинстві, коли ще Михайло Сергійович зі своєю родиною жили в сусідньому під’їзді з Оленою Степанівною та Вірою.

Був він старший за Віру на два роки, виглядав непогано, і Вірі раптом стало не по собі.

– Віро Сергіївно, добрий день!

– Можна просто Віра, – сказала вона. – Я не настільки стара, щоб до мене зверталися по-батькові.

Микола посміхнувся:

– Ви мені нагадуєте свою матір. Коли я намагався поговорити з Оленою Степанівною, вона постійно перебивала мене і заважала сформулювати думку.

– Тоді я не перебиватиму вас, а ви скоріше формулюйте думки. Я поспішаю, мені дитину треба забрати із підготовчих занять…

– Звичайно, – сказав Микола. – Річ у тому, що наші батьки одружилися. Ваша мама тепер живе з моїм батьком, свою квартиру здає. Мені здається, що це нечесно стосовно нього.

– Чому ж? – здивовано запитала Віра. – Наскільки я розумію, це було його рішенням – затіяти переїзд матері та здачу в оренду її квартири.

– Я не впевнений в цьому. Справа в тому, Віро, що я не хочу, щоб мого батька обвели навкола пальця.

Віра не одразу зрозуміла, що саме має на увазі її співрозмовник.

– Хочете сказати, що моя мати одружилася з вашим батьком, щоб збагатитися?!

Микола знизав плечима:

– Приблизно так. Звісно, мій батько – добра і податлива людина, він завжди слухався жінок, а з віком це стало проявлятися сильніше.

– Так, стоп! – зупинила Миколу Віра. – Моя мати не збиралася збагачуватися на доброті вашого батька. Гроші з оренди квартири вони отримують разом, я не знаю, як вони розпоряджаються ними, і, я впевнена, мене і вас теж це не повинно хвилювати.

– Меня хвилює. Я не хочу, щоб батька під старість років залишили ні з чим.

Віра встала з-за столу і невдоволено подивилася на чоловіка:

– Ви, мабуть, судите по собі. Або з власного досвіду, я вже не знаю. Моя мати чудово ставиться до дядька Михайла, і він щасливий від того, що вона погодилася стати його дружиною. Їхні фінансові питання не стосуються ні мене, ні вас. Вибачте…

Віра пройшла до виходу, підійшла до машини, сіла в неї, зачинила двері. Все всередині клекотіло. Не вистачало ще, щоб її мати вважали ошуканкою, яка під старість вийшла заміж заради незрозумілого збагачення. На чому взагалі вона могла збагатитися?

На подив Віри, Микола їй зателефонував наступного дня.

– Я багато думав, – почав він. – Мені здається, що я справді погарячкував. Просто новина про весілля батька стала для мене справжньою несподіванкою.

– Для мене теж, – сказала Віра. – Але я змирилася і пережила це. І вам раджу змиритися й жити далі.

– Справа в тому, що моя колишня дружина залишила мене без житла. Купила квартиру за тиждень до реєстрації шлюбу, а гроші були спільними. Я тоді й не міг подумати, що після розлучення можу залишитися на вулиці.

Доказів того, що я вклав половину в покупку квартири у мене не було, зате в суді моя колишня легко довела те, що купувала нерухомість до шлюбу, а значить, розділу вона не підлягає.

З того часу я обережний у плані жінок, грошей і нерухомості.

– Я вас розумію, – Віра пом’якшала. – Я так і подумала, що, швидше за все, у вас у житті були такі випадки, через які ви так ставитеся до жінок і грошей. Повірте, моя мати не з таких. Вони з дядьком Михайлом чудово ставляться один до одного, і нехай решту життя проживуть щасливо.

– Згоден. Слухайте, Віро…

– Що?

Запала тиша, а потім Микола нерішуче запитав:

– А ви не хочете зустрітися зі мною? Не про батьків поговорити, а просто так…

Віра забарилася, а потім раптом рішуче відповіла:

– Хочу… Призначайте час і місце!

Вона поклала слухавку і посміхнулася. У неї буде побачення!

Вперше за вісім із лишком років вона піде на побачення з чоловіком.

Вона подумала про те, що ніколи й нічого не пізно робити і виправляти.

Навіть своє ставлення до чоловіків…