Всім привіт. Мене звати Марго, мені 33 роки. Одружена, є маленький син. Загалом ми молода сім’я. Чоловік працює пекарем, я сиджу з дитиною.

Іноді підробляю із дому, коли з’являється така можливість. Але не подумайте, нічого особливого: на сік доньці та на всяке моє жіноче. В принципі, чоловік нас забезпечує, але завжди хочеться чогось більшого. Якогось розвитку.

Ще маю молодшого брата. Йому 29 років, він холостяк і досі мешкає з батьками. Мама з татом з ним носяться, і я це говорю не з простої заздрості.

Наприклад, свого часу, коли я була маленькою, а нашій родині гостро не вистачало грошей, батьки залишили мене на рік у бабусі. Без запитань, начебто так і треба.

Я, міська, дізналася, як доїти корову, виносити нечистоти за худобою, прополювати грядки. Моя бабуся — сільська людина і зі своєю онучкою не дуже няньчилась.

Зате Женю, мого брата, чекало щасливе дитинство. З ним носилися як з писаною торбою. І я в тому числі мала йому всюди допомагати на правах старшої сестри. З навчанням, по дому. Якщо щось траплялося погане, всі шишки летіли мені на голову. Багато хто зрозуміє мене, я в цьому впевнена.

Так ось, кілька років тому бабуся переїхала жити до нас у місто. І, треба сказати, цей переїзд забрав у неї багато здоров’я. Зовсім інший ритм життя, шум, брудне повітря, тісна квартирка та багато іншого, що навіть я сама не помічаю.

Так як бабуся скаржитися не звикла, батьки не стежили за тим, як вона живе. Просто іноді приходили із продуктами, не більше.

А я бабусю з дитинства пам’ятаю і знаю, що, хоч би що трапилося, вона завжди говоритиме, що в неї все добре. Тому я почала до неї ходити сама.

Спершу теж приносила всякі продукти, але потім помітила, що їй і батьківських вистачає з головою: дивно було викидати ті, що зіпсувалися, щоб на їх місце покласти нові, які теж зіпсуються через тиждень.

Відповідно, я вирішила з бабусею ходити на прогулянки. Показувала їй місто, різні будівлі архітектури, сквер тощо. Коротше, позбавляла її побут. І паралельно ми спілкувалися.

Вона мені розповідала про свою молодість, про дитинство мами. Про життя в селі та його відмінності від міста. Словом, ні мені, ні їй у ці моменти не було нудно. Приємно було доглядати бабусю і бачити її радісною.

Але якраз на одній із таких прогулянок мої амбіції та почуття справедливості мене підвели. Ми розмовляли про моє дитинство, згадували добрі дні і не дуже.

І тут я згадала про свого брата. Сказала, що в нього, наприклад, дитинство було яскравим та веселим. А ще сказала, що вважаю, воно продовжується і донині. Раз він, дорослий чоловік, досі не з’їхав від батьків.

Бабуся тоді промовчала чи навіть змінила тему. Але мене ніби зачепило за живе, і я вирішила цю тему, навпаки, розвинути.

Запитала, можливо, бабуся не проти переписати квартиру на мене. Адже в мене її правнук, а оренда коштує чимало. Вона ж сама бачить, що сім’я за таких умов почувається не дуже. І інші аргументи, які я досі вважаю доречними.

Але її реакція була несподіваною. Вона зупинилася, подивилася на мене, наче побачила вперше. А потім тихо сказала, що квартира має від неї перейти до дочки. Як вона завжди планувала. Тобто до моєї мами.

Мамі, яка до бабусі заходила лише для того, щоб залишити пакети з продуктами та скоріше піти. Мамі, яка віддасть моєму братові цю квартиру, навіть якщо ми з дитиною житимемо на вулиці.

Після цих слів бабуся відвернулась від мене і рушила швидше. Всю дорогу до її будинку ми не промовили практично ні слова.

Я почувала себе жахливо, але не розуміла чому. Здавалося, вона зараз як розгорнеться і вдарить мене… Але все було як раніше. Ми просто йшли як бабуся з онукою.

На даний момент ситуація наступна: ми почали гуляти разом набагато рідше. Хоча іноді продовжуємо нашу традицію. Але нам уже не так весело, це правда.

Я кілька разів спробувала знову завести розмову на тему, що мене турбує. Але бабуся завжди мене зупиняла і виглядала дуже незадоволеною. Тож я цю справу припинила.

Порадьте, що мені робити? Мені подобається доглядати бабусю, але все так складно тепер. Може, просто перестати з нею гуляти, якщо я все тільки посилюю, і зайнятися своєю сім’єю?

Або, навпаки, посилити старання, адже, трапись що, мій брат наступного дня житиме окремо у власній житлоплощі. А ми так і переплачуватимемо господарям квартири за чотири стіни, які нам навіть не належать.

Пишу і плачу. Хіба таке може бути взагалі? Скільки болю вже принесла ця війна, але мої батьки вирішили мені ще додати страждань. Коли Діма йшов на фронт я ні на

Діти теж вміють бути хорошими вчителями. Продавщиця, не звертаючи уваги на досить юну клієнтку і не перестаючи базікати з подругою, обговорюючи з нею всі останні новини, абсолютно випадково, зовсім не

Чоловік і його сім’я харчуються виключно бобовими, овочами, рисом, молоком і рідко – яйцями. Збираючись жити разом, ми домовилися, що я зможу їсти те, що захочу, але потім виявилося, що