На цей час я мені вже за 60 років.

Моїх рідних живих немає. Я живу в Києві, в самому центрі міста і маю велику трикімнатну квартиру.

Я у батьків один син.

Мої батьки були досить багаті люди й завжди у всьому мені догоджали, вони хотіли аби у мене було все найкраще. Отож я все життя забезпечена людина та повністю можу собі дозволити будь-які забаганки.

Коли мені виповнилося 27 років я одружився та з’їхав від батьків. З дружиною у нас було все добре, через пів року нашого подружнього життя, вона повідомила, що при надії. Я був дуже щасливий і тому купував дуже багато всього для нашої майбутньої дитини.

Але одного дня до нас у квартиру прийшов чоловік, якого я раніше не зустрічав, влаштував сварку та зрештою виявилося, що дружина вагітна не від мене, а він нього, і виношує вона його дитину. Вона навіть нічого не заперечувала і тому ми розлучилися.

Я переїхав назад до своїх батьків, вони намагалися заспокоїти мене. Тоді мені було дуже складно та важко це пережити.
Вони усіма можливими методами намагалися мене відірвати. Через три дні від коли я повернувся до батьків ми полетіли на відпочинок за кордон, а потім тиждень були вдома і знову поїхали відпочивати у гори. Мама дуже сподівалася, що я ще зустріну іншу жінку та ніколи не буду згадувати про свою колишню, яка завдала мені багато болю.

Але я навіть не хотів дивитися на інших жінок, тоді я точно знав, що все життя проведу сам.

Ми повернулися додому з відпочинку і мама захворіла. Усі наші збереження пішли на лікування мами. Ми робили усе аби мама якнайшвидше вилікувалась, але того, що ми мали нам не вистачило.

Через три місяці лікування вона покинула цей світ. Тато постійно сумував за мамою та ніяк не міг змиритися з втратою. Невдовзі він також пішов за нею.
Я залишивсь сам.

Я маю мало друзів, яким би я міг повністю довіряти. Після пережитого я взагалі не хотів нікого бачити чи спілкуватися з кимось. Тому моє життя було одноманітним. З дому на роботу, з роботи додому.

Всі родичі дуже далекі та живуть в різних куточках світу.

Я ніколи з ними не спілкувався. Наш зв’язок втрачений ще багато років тому.

Ось коли мені виповнилося 60 років я вирішив купити собі новий сучасний телефон. Це було для мене вперше та зовсім нове я не знав як ним користуватися, тому попросив допомоги у сусідки Тані. Вона має троє дітей дуже молодих і сама працює програмувальником, тому добре знається у гаджетах.

Вона все пояснила, навчила як користуватися телефоном. Жінка мені допомогла зв’язати з моїми далекими родичами й навіть показала як писати повідомлення.

З того часу я не сам.

Мої рідні приїжджали до мене додому погостювати та ніби випадково, запитували кому я залишу квартиру у столиці, після цього починали скаржитися на тяжке життя і розповідали як їм тяжко у фінансовому плані. Це тривало близько п’яти місяців.

Мені це набридло, тому я ігнорував всі їхні повідомлення, що мені надходили.

Я планую залишити свою квартиру Тані.

Вона має троє дітей і їй ця квартира дуже потрібна. Вона завжди мені допомагає та ніколи не відмовляє у проханнях і жодного разу не поставила такі питання як мої рідні.

Але я дуже хвилююся чи мої рідні не почнуть наглити й надокучати Тані коли вона отримає квартиру.

Навіть не знаю як краще вчинити.

Що б ви мені могли порадити? Хочу прочитати вашу думку у коментарях під постом.

КІНЕЦЬ.