– Олеже, а ти невістці Любі дзвонив? Сказав, щоб вона до нас по газету заїхала, там я для неї відзначила дуже багато важливого? – Наталія Львівна зайшла на кухню, тримаючи в руках газету. – Дивись, усередині є вкладиші, календар місячний, вона ж садить на дачі, їй це обов’язково потрібно!

Олег Іванович кивнув:

– Почекай, Наталко, я зараз посуд домию, а потім сяду в крісло і всім дзвонитиму. Я багато дзвінків намітив. Не квап мене, бачиш я справами зайнятий…

Він сперся на мийку… Худенький такий, слабий вже… Але ж не можна все на Наталю звалювати!

Вона і так на вулицю в магазин одна іноді ходить по продукти, готує, пере і вивішує одяг. У їхньому віці будь яку справу не так просто зробити, навіть помитися ціла історія!

Раніше Олег сам сумки важкі тягав. Та що раніше раніше згадувати, добре, що син Валерій їм часто привозить продукти, хороший у них син, але треба старатися бути незалежними.

До останнього треба старатися все самим робити…

– Ох, – він міцніше до мийки притулився і став сковорідку чистити.

Раніше він Наталю більше оберігав, а тепер їй важко доводиться! Теж слаба буває, вчора он лежала пів дня, її треба берегти…

– Олежику, ти б краще приліг, давай я посуд домию! – сказала Наталя.

– Наталко, досить з мене немічного робити, ти ж знаєш, що я ще ого-го! Пам’ятаєш, за що ми з тобою сім місяців тому ігристе відкоркували? За те, що я ще у всіх сенсах мужик, можу іноді ще щось! Так що я сам. І посуд я зможу вимити.

– Добре, а ще ти Ганнусі подзвони, Люба сказала, що Ганнуся нам хотіла завтра Миколку, правнука нашого, привезти на день, їй у справах треба.

Дізнайся, о котрій вона приїде, я її улюблені деруни приготую. Ось до речі Ганнусею газету і передамо Любі. А ти завтра в шашки правнука вчитимеш грати, поки він тут у нас буде.

Бо хто ж його ще навчить окрім тебе? А я піду смачненького куплю, Ганнуся солодкого не дозволяє Миколці давати. А фрукти можна!

– Наталко, а племінник Володя не дзвонив? Я йому обіцяв дізнатися про рієлтора, Володя у наше місто хоче переїхати, квартиру обміняти. Це ж так добре, коли рідні люди поряд живуть і один одного підтримують…

– Ні, не дзвонив, ну ти ж знаєш, Володька дуже тебе поважає, Олеже, от і рветься жити поряд!

– Що б вони всі без нас робили, добре, що ми ще можемо їм усім допомогти, – Олег Іванович нарешті закінчив мити посуд і з почуттям глибокого задоволення сів на диван і відкинувся на м’яку подушку.

Яке ж щастя, що вся рідня поряд!

…Вранці онука Ганна правнука Миколку до них у гості привезла.

Миколка з порога, як сонечко посміхається:

– Бабусю Наталя, дідусю Олег, а я вам допомагатиму! Я вже пилососити навчився і на стіл накривати!

— Оце нам пощастило, що ти до нас, Миколко, приїхав! – Наталя Львівна закрила за онукою двері – та поспішала і від дерунів відмовилася.

– Олеже, а тобі не здалося, що Ганнуся якось змінилася? – тихо запитала Наталя чоловіка.

– Та ні, а що таке? – здивувався Олег Іванович.

– Ох, Олеже, ну ти нічого не помічаєш, – сказала Наталя.

– Ну та кажи вже, що ти там таке вже побачила?! – Олег Іванович не розумів, що відбувається.

– По-моєму Ганна вагітна! Уяви, якщо в нас ще й правнучка буде, мені так хочеться ще раз свого малюка на руках потримати і побавити! Дівчинку!

– Ех ви, жінки, одне у вас в голові! – Олег Іванович з любов’ю на дружину подивився.

– А у вас чоловіків теж одне в голові! Я чула, як ти з чоловіком Ганнусі тишком домовлявся, щоб той на нашій старій машині гуму поміняв. Ти що, за кермо зібрався? Олеже, ти що, зовсім, чи що?

– Та ні, ну куди вже мені за кермо, Наталю! Це мені Олексій обіцяв, якщо ми на дачу поїдемо, нашу стареньку машину нам пригнати, хай стоїть під рукою, про всяк випадок, мало що.

Увечері Ганна забрала задоволеного Миколку. Він навіть їхати не хотів, так добре у бабусі Наталі і дідуся Олега було.

Бабуся компот смачний зварила, дід з Миколкою у шашки і шахи грав. Ніхто нікуди не поспішає, не свариться. Миколці дуже з ними добре…

– Ганнусю, ти мамі газету передала? – строго запитала бабуся Наталя.

– Так, бабусю, мама дякую передавала…

Ганна не стала їй розповідати, що вони вже давно газети не читають, а в інтернеті все є. Бабуся з дідом так намагаються їм допомагати, хіба можна відмовитися і засмучувати їх?

Дід завжди в записник записує, чим він може допомогти і так щасливий, коли виходить щось зробити.

Добре, що дід не знає, що племінник Володя передумав сюди переїжджати, а то він би дуже засмутився.

Після від’їзду правнука Наталя Львівна й Олег Іванович довго сиділи на дивані, згадуючи, як Миколка почав розумно говорити. Як він у шашки дідусь обіграв і як компот пив із великим задоволенням.

А як же ж Миколка спритно всю квартиру їм пропилососив, от же помічник росте!

Ось і ще один день у їхньому житті був недаремно прожитий…

– Наталю, а як ти думаєш, на дачу варто нам все таки їхати, чи ми краще в місті з тобою будемо? Знаєш, на дачі, звісно, добре, зараз, напевно, вже солов’ї співають. Але вдома простіше.

А пам’ятаєш, які ми були молоді, коли свою дачу будували? Тобі всього років п’ятдесят було, молоденька ще, та й мені трохи більше!

А тепер уже й Валерій наш із Любою дід із бабою, а про нас смішно й говорити. Не думав я, що до таких літ ми доживемо! Прабабця з прадідом ми, це ж треба так!

– А що, Олеже, в тому році, коли Валерій наш працівників найняв прибудову до будинку зробити і сарайчик полагодити, ми ж з тобою керували і допомагали ще ого-го!

Ти сам будматеріали деякі замовляв, за будівельниками придивлявся, а я тебе жартома називала «виконробом»!

Ми то пам’ятаємо ті старі часи, ох, молодь, життя не знають…

Правильно Ганнуся наша каже – куди їм без діда з бабою.

Так що Олеже, як погода буде, ми з тобою на дачу поїдемо.

А то як же ж наш син Валерій, невістка Люба, внучка Ганнуся з чоловіком Олексієм, і правнук Миколка без нас там із життєвими труднощами впораються?

Та ніяк!

Важко жити без бабусі з дідусем, можна сказати просто неможливо!

КІНЕЦЬ.