З дитинства у мене залишилися спогади уривками, але все ж таки, деякі речі я чітко пам’ятаю, особливо, коли ці спогади пов’язані з певними людьми.

І ось те, що я пам’ятаю добре, так це те, що моя бабуся була дуже бід ною жінкою.

Вона отримувала пенсію, багато не витрачала, у неї не було вдома техніки, але все одно вона жила неймовірно скромно, економила на всьому, на чому можливо до останньої коnійки і ніколи в житті не просила у когось доnомоги, особливо фі нансової.

Для мене це було див но, адже моя сім’я жила дуже багато, як і моя тітка з двоюрідними братами, а мій дядько, взагалі будучи підлітком, сам переїхав до іншої країни, і живе там один, заробляючи багато грошей.

То в чому ж була річ? Невже моя мама з тіткою та дядьком просто не хотіли забезпечувати стару жінку?

Чи, може, їм було грошей шkода, і вони були настільки жадібні, що навіть рідній людині доnомогти не захотіли? Спочатку я так і думала, через що в мене була якась образа на маму, але бабуся все говорила, мовляв, вони ні в чому не вин ні.

Бабусі не стало, коли мені було 18. Вона для мене була найдобрішою жінкою у світі. Але прояв її доброти ще був попереду. На 20 день народ ження мені подарували дерев’яну коробочку, зовсім невелику.

У ній був лист, від бабусі, де вона говорила, що в мені вона завжди бачила себе, тому хоче, щоб я стала найкращою версією самої себе, і разом із цими листами в коробочці було стільки радостей життя, що вистачило б на три квартири в серце столиці.

Після цього мені стало зрозуміло, чому бабуся так довго економила, і яку мала кінцеву мету.

КІНЕЦЬ.