Анатолій та Віра у шлюбі прожили 20 років. Діти студенти навчаються в місті.

Все сталося несподівано та швидко. Після зустрічі однокласників Віра не повернулася додому, телефон не відповів. Анатолій обдзвонив усіх знайомих, всіх родичів. Її не було ніде. З’явилася вона лише за тиждень. Відпочила і засмагла.

– Ти де ти була?

– На морі. Розумієш, як треба зустрічатись із однокласниками. Це ви зустрілися і погульбанили. А ми відпочивали.

– А ти подзвонити мені могла?

– Та про що ти! Телефон сів. Я сама не думала, що ми в Одесу поїдемо.

– Люба, тобі скільки років? Ти поводиться як… просто слів немає. З ким ти відпочивала?

– З однокласниками. І взагалі я від тебе йду. Я просто за речами.

– Йдеш? А діти що скажуть? Що їхня мати…

– Тихо тихо. Навіщо сваритися. Я просто зустріла своє перше кохання. І останнє.

– Тобто я та діти тобі не потрібні.

– Не пересмикуй. Мені нічого не потрібно. Квартира нехай залишається дітям. У нас із Борисом все є.

– Так це моя квартира. Від моїх батьків у спадок.

– Не чіпляйся до дрібниць і не намагайся мене зупинити.

– Ну, якщо так! Всього хорошого. Прапор в руки, як кажуть.

– Ти, як завжди. Не можеш спокійно все сприйняти.

– А тебе що, прямо зараз треба на руках виносити і до рук цього Борюсика передати?

– Не заважай. У мене півгодини. Таксі не чекатиме. І грошей мені дай на таксі.

– Ну ні. Не я ж поїду. Хто їде, той платить. Нехай тепер тобі однокласник карту золоту видає. Море сплатив, пляж сплатив. Все. Вперед, у краще життя. І давай швидше. Не запізнись. Мені ніколи, у мене справи.

– А ти не насміхайся.

Віра покотила валізу до виходу.

– Ключі на тумбочці. Тут мені нічого не потрібне. Адвокати з тобою зв’яжуться.

– Чудово!

Двері зачинилися. Анатолій взяв у руки ноутбук. На душі було погано. Працювати зі всіма думками було складно. Що ж роблять інші у таких ситуаціях. Скаржитися тещі на дочку? Та вона, напевно, все з самого початку знала. Дзвонити своїй матері? Він їй нічого не казав. Менше знає – краще спить. Їй хвилюватися не можна. Дітям? В них сесія, іспити, заліки. Друзям, соромно.

Натрапив на форум “як забути кохану людину.” Та яка вона вже кохана людина. Але кілька порад встиг прочитати. Хороші поради. І головне провів її правильно. Без сварок, пережитт. Правда форум виявився жіночим, але і йшов не він.

Пролунав дзвінок. Теща.

– Толік. Ти як? Знайшлася наша. Ти в курсі?

– Все вже знаю.

– Ну і добре. Хоч повернулася і це добре.

– А ви, я так розумію, все знали.

– Не приховуватиму – знала. Просила вона тобі не говорити.

– І ви як мати схвалюєте?

– Мені головне, щоб їй добре було. А що вона з тобою бачила? Діти, будинок, робота. На море вперше вирвалася. Вперше!

– А нічого, що у відпустку ми у вас на городі працювали.

– А де ще?

– Ви вдома ввечері?

– А де мені бути?

– Хто вас знає, може на море махнете. У вас новий зять. Я приїду.

– Добре Добре. Потрібно…

Анатолій натиснув на закінчення виклику. Тепер головне зібрати все, що належить Вірі. Вона ж взяла лише найнеобхідніше. Виявляється у неї купа речей. Навіть весільну сукню. Дуже вчасно. Ось звичка у жінок все залишати на згадку. Вся білизна, сукні, домашні костюми, шапки, шарфи, як же багато. Одного взуття два величезні мішки. Рукоділля, яке лежить зовсім без діла. Викрійки, нитки і всяка незрозуміла дрібниця.

Анатолій під’їхав до будинку матері Віри.

– Теща. Ангеліна Петрівна. – вигукнув біля воріт Анатолій.

– Біжу. Чого не заходиш? Проходь.

– Я не довго. Розвантажуся і додому. Адже ми тепер не рідні.

Він вивантажив великі чорні мішки біля воріт.

– До хати занести? Бо вони важкі.

– А що це?

– Речі вашої дочки.

– А навіщо вони мені.

– Приїде та забере.

– Ти це дарма. У будинок то проходь. Допомога мені потрібна.

– Яка? В мене своїх справ багато.

– Заходь. Поговоримо.

Біля порога стояла валіза Віри.

– А це що?

– Та ось Віра, приїхала щойно.

Виявилася не потрібна Віра своєму однокласнику Борису. Відпочив з нею, посміявся, «віддячив» за все, що замолоду було і поїхав. А особняк, який він показав їй, зовсім і не його. Зовсім незнайомі люди там живуть, а про нього не чули. Заблокував її скрізь. Таких, як Віра, у нього повно.

– Ну, значить, я все за адресою доставив. Все згодиться.

– А як же дітям ви все поясните? Толік, зятю. – Теща навіть заплакала.

– А це проблеми Віри. Наробила справ, їй і викручуватись. Мені пора.

– Ти її… забери додому. Адже ви стільки років разом. Як же так. Толік. Подумай!

– А що мені думати? Я пробачив би її, якби вона з подружками гуляла. А вона мене на Бориса проміняла. Все. Бувайте.

Анатолій поїхав навіть не глянувши на Віру. У нього було ще багато справ у своєму будинку…

КІНЕЦЬ.