Ольга повернулася додому з повними пакетами продуктів, швидко виклала все в холодильник і взялася варити борщ. Приготувала, накрила стіл, покликала Миколу до столу. – Дякую! Було дуже смачно! – сказав він пообідавши. – Слухай, Миколо! Я в місті сукню бачила… і туфлі…, – раптом сказала Оля. – І що? – Микола перевів погляд на жінку. – Ну я хочу їх собі купити, – тихо сказала вона. І тут Микола засміявся. Сміявся довго, а вона з хвилюванням дивилася на нього, нічого не розуміючи. Ольга навіть уявити не могла, що відповість на її прохання чоловік

Заграла мелодія телефону. Дзвонила подруга. Крім неї ніхто і не дзвонить:

– Ольга, слухай! – Почала та без передмов. – Ти знаєш, що Бондаренко продав свій котедж. Отож заселився новий господар. Звати – Микола Геннадійович. На вигляд років п’ятдесят. Якийсь неохайний…

– Рита, в сенсі, неохайний?

– Якийсь не поголений, одяг не свіжий… Ти не зупиняй! Так от порозмовляла я з ним і …, – подруга зробила паузу, що інтригує. – Він шукає хатню робітницю.

– Ти що? – у голосі Ольги чулася зацікавленість.

– Я йому одразу про тебе сказала. Він сказав: Нехай за годину зайде! Давай, швидше збирайся!

Ольга засунула телефон у кишеню і почала збиратися. У них у селі роботу не знайти. Їй було тридцять років, чоловіка не мала, вона далеко не красуня. Освіта середня. Ось і жила, випадковими заробітками, переважно прибирала в котеджах, крім, як утримувати будинок у чистоті, вона нічого й не вміла. Але й таку роботу знайти нелегко, жінок, які бажають підробити більше, ніж пропозицій.

***

Ольга довго стукала у двері, що вели на подвір’я. Вже зібралася йти, коли відчинилися двері, і вона побачила чоловіка невизначеного віку.

– Чого тобі? – спитав той невічливо.

– Мені сказали, що ви хатню робітницю шукайте.

– А, так, проходь!

З деяким хвилюванням жінка пішла за ним. Усередині котеджу панував безлад.

– Тебе як звуть? – Запитав господар.

– Ольга.

– Мене – Микола Ге…, – махнув рукою. – Можеш Миколою звати.

– Дуже приємно, – постаралася посміхнутися жінка, хоч приємно зовсім не було.

– Ось, – провів той рукою повітрям. – Можеш починати.

– А які мої обов’язки будуть? – поцікавилася вона.

– Уявлення не маю. Ти – хатня робітниця, ти – і розбирайся.

– Гаразд. А скільки платитимете? – Задала Ольга найбільш актуальне питання.

– Сама вирішуй! Не мороч мені голову безглуздими питаннями.

– А може, я вирішу по тисячі в день.

– Тисяча, значить – тисяча. Все займайся! Я піду прогуляюся, – передав він їй зв’язку ключів. – Це від усіх дверей.

Чоловік трохи сполоснув обличчя і вийшов.

«Дивний якийсь» – усміхнулася Ольга, дивлячись йому вслід.

Потім пройшлася котеджем. Хоча з боку він і здавався двоповерховим і не особливо великим, але ще один поверх був нижчим за рівень. Та й горище було цілком житлове.

***

Повернувся господар на таксі із цуценям у руках. Радо зайшов у коридор, вигукнув, звертаючись до Ольги, ніби до старої знайомої:

– Дивись, якого я красеня купив! Справжній ротвейлер!

– Гарний! – кивнула головою Ольга.

– Ти тепер і йому готуй, що треба. Тільки цими магазинними кормами не годуй.

«То я ще й годувати повинна, і його, і улюбленця?»

А чоловік продовжив, як ні в чому не бувало.

– Ти зараз нам, що-небудь зготуй.

– Зараз приготую, – а про себе подумала. – «Чи не здешевила я, сказавши, що тисячу на день».

У холодильники все лежало впереміш, і свіже, і не дуже, але все було дороге. Господар побачив, що вона принюхується до кожного продукту, що виймається з холодильника, заявив:

– Ольга, ти, якщо хочеш все викинь із холодильника і нове купи.

Зник в одній із кімнат. Незабаром повернувся з карткою в руці і несподівано промовив:

– А в хаті гарно стало.

На обличчі жінки з’явилася посмішка, але він не звернув на це уваги.

– На, – простяг картку. – Код п’ятнадцять, нуль сім.

– Навіщо?

– Продукти купувати.

– Ну… гаразд…, – Ольга нерішуче взяла картку.

Після обіду Микола заявив, подаючи домогосподарці якусь брошурку:

– Ми з Роккі підемо, погуляємо. Мені рекомендації дали, там написано і чим його годувати.

***

Ольга почала господарювати в будинку Миколи. Купувала продукти, зберігаючи чеки. З подивом жінка стала помічати, її господар змінюється на краще. Став голитися, одягався щоразу все чисте, а найголовніше, став менше гульбанити.

Дивувало, що він ніде не працював, але гроші у нього водилися. Картку, яку він дав їй першого дня так і не забрав. Ще вона помітила, що її почало тягнути до цієї похмурої людини. Чоловіки її увагою ніколи не балували, але навіть цей, далеко не юнак, бачив у ній лише хатню робітницю.

Їхнє селище було недалеко від міста, всього кілометрів десять. Ольга іноді туди їздила і одного разу зайшла в дорогий бутік і побачила гарну сукню, і захотілося подивитися, як виглядатиме в цій сукні. Їй дозволили приміряти. Зирнула вона у дзеркало і не повірила, на неї звідти дивилася красуня. Вийшла з примірочної, дівчина-продавець усміхнулася:

– Вам дуже личить! – І тут же запропонувала. – Спробуйте от із цими туфлями.

Надягла Ольга і туфлі, і мало не заплакала від захоплення. Запитала ціну:

– Шість тисяч. Зробимо знижку десять відсотків..

Ольга сумно кивнула і пішла перевдягатися. Вона у житті таких грошей у руках не тримала.

***

Всю дорогу перед очима стояв її образ у примірочній:

«У мене ніколи такої сукні не було і туфель – теж. Ось би зробити ще зачіску і пройтися селищем. Цікаво, Микола звернув би на мене уваги, якби я прийшла в сукні та туфлях? Сумніваюсь, він більше на свого Роккі звертає увагу».

***

Повернулась у котедж і почала готувати обід. Приготувала, накрила стіл. Покликала господаря котеджу. Коли той доїв борщ, з його обличчя стало зрозуміло, що сподобався, він навіть кивнув:

– Дякую! Смачно!

І Ольга наважилася:

– Миколо, а коли ти мені гроші заплатиш? – Вона опустив голову і забелькотіла. – Я в місті сукню бачила… і туфлі…

Його відповідь просто здивувала:

– Так картка у тебе є, купила б, та й годі!

– Так вони… вони… дорого коштують…

– А хіба на картці замало коштів? – він чомусь усміхнувся.

– Я всі чеки зберігаю, – одразу повідомила Ольга.

– Які чеки? – не зрозумів той.

– Коли продукти купую.

І тут Микола засміявся. Сміявся довго, а вона з хвилюванням дивилася на нього.

– Іди, купуй! – І подивився з такою ніжністю.

– Дякую! Прямо зараз?

– Іди зараз!

***

Перш ніж зайти в бутік, Ольга зайшла до перукарні та зробила зачіску.

Продавець-консультант зустріла її з посмішкою, як стару знайому:

– Зважилися?

– Так.

І знову вона стояла перед дзеркалом і милувалася. Підійшла дівчина з гарною дамською сумочкою, повісила їй на руку і, глянувши в дзеркало, вимовила:

– Ось тепер дуже гарно! Берете?

– Так, – рішуче кивнула головою Ольга.

Вона йшла містом і бачила, що чоловіки проводжають її поглядом. У маршрутці, почувала себе королевою. А в селищі її навіть не впізнавали.

Зайшла до котеджу. Очі Миколи здивовано розширилися:

– Ольга, це ти чи що?

– Я, – і кокетливо спитала. – Подобається?

– Ти гарна.

Він дивився на жінку, але його очі чомусь стали тьмяніти.

– Миколо, що не так? – схвильовано спитала жінка.

– Ти тут ні до чого. Дружину згадав.

– А що з нею?

– Нічого, – він похитав головою. – Покохала якогось молодого і поїхала з ним на постійне місце проживання за кордон. Ми з нею майже тридцять років прожили.

Чоловік сів на диван і продовжив, видно хотілося виговоритися:

– Адже у мене великий бізнес в обласному центрі. Я згоден, що не приділяв дружині належної уваги, у мене завжди на першому місці була моя робота. Я і їй роботу організував, мала кілька магазинів, які вона продала, коли ми розлучилися, – він важко зітхнув. – Я загульбанив. Всім нашим бізнесом став завідувати син. Ось він мене сюди і послав місяць тому. Синові вже двадцять сім. Він у мене розумний хлопець.

Микола знову замовк. Знову зітхнувши, продовжив:

– Зараз побачив тебе і згадав. Також дружина щиро раділа, коли була молодою. У міру того, як ми ставали багатшими, приводи для радості у неї ставало дедалі менше. Важко її було чимось порадувати.

Ольга несподівано сіла поруч і почала розповідати про своє життя, мабуть, теж хотілося виговоритися:

– У мене ніколи не було ні батьків, ні чоловіка, ні дітей. Та й далі нашого міста я нікуди не виїжджала, завжди мріяла побачити море. Мені за тиждень тридцять виповниться. Роботи у нас у селищі не знайти. У місті мене також на роботу ніхто не брав.

– Олю, – він поклав їй руку на плече. – А поїхали на море?

– На яке море? – Жінка навіть не зрозуміла, про що він говорить.

– На Чорне.

– Як це поїдемо?

– У мене машина у гаражі. Сядемо і поїдемо. Там і відзначимо твоє тридцятиліття.

– Миколо, ти жартуєш?

– Треба Роккі комусь залишити. І купити все для поїздки, – він підвівся і мотнув головою. – Час ще маємо, магазинами встигнемо пройтися.

– Ти, правда, не жартуєш? – Склала вона руки, як на молитві.

– Так, не жартую я. Пішли! – Взяв її за руку.

***

На телефоні заграла мелодія. І пролунав вигук подруги, схожий на наказ:

– Розповідай!

– Рито, ми були на морі. Як там чудово! – І Ольга заплакала від щастя.

– Ти що плачеш?

– А ще, я заміж виходжу….

КІНЕЦЬ.