В Італію я поїхала однією із перших, тоді люди в селі мене не зрозуміли, бо вважали, що в мене і так все є.

На чужину я вирушила ще 20 років, тоді мені було 45 років.

Мій чоловік був добрим господарем, вмів і заробити гроші, і вкласти їх вигідно.

Дім збудував величезний – на заздрість всім друзям і односельцям.

Але його раптово не стало, і я залишилася одна з двома дітьми: сином Олексієм і донькою Софією.

Коли я їхала на заробітки, діти вже були дорослими, донька навіть заміж вийшла, а син тільки збирався одружуватися.

Так як першою створила сім’ю донька, я віддала їй наш великий будинок.

Кажу – живіть, господарюйте.

Зять теж ніби непоганий прийшов, роботи не боявся.

Зароблені гроші я щомісяця присилала Софії, щоб вона змогла зробити відповідні ремонти і довести дім до пуття.

Сина теж не образила, віддала йому велику земельну ділянку під будівництво, а потім дала гроші, і Олексій збудував собі будинок в два поверхи.

Додому я приїжджала рідко, кожну копійку берегла, щоб даремно не пропала.

А потім я зустріла Патриціо, самотнього італійця, з яким у нас зав’язалися стосунки.

Але я продовжувала працювати і присилати дітям гроші.

Та після того, як я їх забезпечила, вже почала і собі щось відкладати, бо бачила, що біля дітей на старість мені місця не буде.

Тому я приїхала додому, купила собі однокімнатну квартиру в багатоповерхівці, і знову повернулася до Італії, де на мене чекала і робота, і Патриціо.

Ключі від купленої для себе квартири, я залишила синові, з умовою, що буду присилати йому гроші, а він там зробить гарний ремонт.

Певний час все так і було, але коли я знову приїхала додому, то була дещо ошелешена – син пустив в мою квартиру свою доньку з чоловіком і маленькою дитиною.

Проганяти я їх не стала, адже це моя рідна внучка.

Але синові сказала, що це вже його проблема, де житиме його донька.

Син на це дуже образився, назвав мене жадібною.

Олексій вважає, що я собі ще зароблю на квартиру, а внучці вже нема де жити.

Тепер він збирається продати будинок за містом і купити дві квартири – собі і доньці.

З будинком він розлучатися не хоче і звинувачує в усьому мене.

Докоряє, це моя жадібність привела до того, що йому треба продавати будинок, в який він вклав стільки сил і грошей.

Я повернулася в Італію, але свого рішення не змінила – мені потрібна окрема квартира, щоб я мала де жити, коли повернуся.

Ну хіба не так?

КІНЕЦЬ.