Дочка моя остаточно «злетіла з котушок». Два місяці тому вона нар одила сьому дитину. Хтось подумає: «Чим ти незадоволена?! Таке багатство!

Живи та радуйся онукам!». Ага.

Я подивилася б, скільки часу такий розумник витримає життя в будинку з цією малолітньою ба ндою?

Вся ця маленька згая кричить, мчить по дому, ламає і перевертає все що можливо і що неможливо.

Я у цьому коաмарі живу вже п’ятнадцять років.

П’ятнадцять років, з ранку до вечора стою біля кухонної плити, щоб нагодувати всю цю ораву, та ще й дочку та зятя на додачу. Після народження сьомого онука я не витримала.

— Іро, у тебе совість є?!

Куди тобі стільки дітей?

Я вже не впораюся з ними!

— Мамо, але ми стараємось, працюємо, щоб усіх забезпечити!

— Краще б перестали нар оджувати…

Місяць тому зустріла свою стару подругу. Солідна, доглянута жінка.

— Маринко, як я рада тебе бачити! Що з тобою? Ти хв ора?

— Запитала вона мене.

— Чому ти так вирішила?

— Здивувалася я.

— Ти себе у дзеркалі бачила? Погляд заби того собаки, вибач за порівняння. А з волоссям у тебе що? А з манікюром? Я тобі дам телефон свого перукаря. Я втекла, не дослухавши.

Ну не пояснювати ж їй, що в мене соплі підтерти часу немає, куди вже мені по перукарням шастати…

Два тижні тому захворів мій брат. Він живе одинаком. Поїхала доглянути його. Ви не повірите – я так добре відпочила. І кілька книг прочитала, і кіно ми з братом дивилися.

А вже про тишу та спокій у домі я взагалі промовчу. Я знову відчула себе білою людиною, а не рабом на плантаціях.

— Мариночко, залишайся зі мною довше. І мені веселіше, і ти відпочинеш, – запропонував мені брат. Як же, «залишайся». Дочка мені по кілька разів на день телефонує, цікавиться, коли я повернуся.

Сама зі своїми дітьми впоратися не може… А ви кажете: «Живи і радуйся».

КІНЕЦЬ.