Людмила покликала Аркадія вечеряти.

— Можна йти,— сказала вона. – Все готово.

– Ура! — радісно закричав Аркадій, вискакуючи з ліжка та вдягаючись. – Вечеряти, вечеряти! А що на вечерю?

— Сьогодні на вечерю качка по-пекінськи.

– Ура! — заволав Аркадій. – Качка по-пекінськи! Люблю.

Людмила не сама готувала. Їжу вона замовляла у ресторані. Тому що дуже хотіла заміж за Аркадія. Але Аркадій був одружений. І Людмила терпляче чекала, коли настане її черга. Вона не квапила Аркадія. З двох причин. Перша причина знала, що чоловіки цього терпіти не можуть. І друга причина – відчувала, що її черга скоро підійде.

«У такій справі чоловік повинен дозріти, — думала вона, — і сам піти. За власним бажанням. А якщо поспішатиму, він, може, і піде, але раніше терміну. Недозрілим. Такого мені не треба».

Але Людмила чекала не пасивно. Вона надавала Аркадію безліч послуг, які, на думку Людмили, сприяли його дозріванню. Смачна годівля з ресторану була в тому числі. Це її подруги навчили, які теж колись були у стані терплячого очікування.

І цього дня Аркадій теж збирався ночувати у Людмили, і тепер вона кликала його вечеряти. Але як тільки Аркадій сів за стіл, узяв у руки качку і хотів уже її надкусити, як йому зателефонувала Світлана.

— Знайшла ж час, — сердито сказав Аркадій, дивлячись на телефон, що лежав перед ним.

— Дружина, чи що? — ніби між іншим, спитала Людмила.

В очікуванні чогось хорошого її серце забилося трохи сильніше.

— А хто ще, — відповів Аркадій. — Тільки вона може зателефонувати в такий момент. У неї щодо цього талант. Дивуюсь, чому вона раніше не зателефонувала, коли ми обидвоє у спальні були.

Телефон продовжував дзвонити.

– Цікаво, що їй треба, – сказала Людмила.

– Зараз дізнаємося, – сказав Аркадій, не випускаючи качку з рук. – Увімкни на гучну.

Людмила увімкнула телефон на гучний зв’язок.

— Ну що тобі треба? — грубо спитав Аркадій. — Чого ти весь час дзвониш? Адже я просив! Не дзвони, коли я працюю. Чого ти добиваєшся?

— Дзвоню сказати, що я від тебе пішла, — спокійно відповіла Світлана. — Дітей із собою забрала.

Почувши це, Людмила зраділа. Нарешті збулася її давня мрія. І дружина таки кинула свого невірного чоловіка.

«Здійснилося, — подумала вона. — Не дарма, отже, я місяць тому анонімно зателефонувала його дружині і все розповіла їй. І тепер я можу сказати, що справдилися всі мої мрії. Тепер він уже не викрутиться. Не скаже, що не йде від дружини, тому що вона недолуга, і він боїться дітей з нею залишати».

А ось Аркадій сприйняв цю новину дещо інакше. До розлучення він не був готовий. Ні морально, ні матеріально. Йому подобався той спосіб життя, що він вів. Дуже подобався. І міняти його він не збирався. І тому не хотів розлучатися. І дружині своїй заборонив думати про розлучення. І, звичайно ж, він не знав про підлий вчинок Людмили, яка здала його дружині з усіма тельбухами.

– Тобто? – не зрозумів Аркадій. – Як пішла? Адже я тобі заборонив навіть думати про це. В яке становище ти мене ставиш? Ти хоч розумієш? Я серйозна людина. І тобі це відомо. У мене відповідальна робота, зрештою. Про неї ти подумала?

— Та начхати мені на твоє становище, Аркадій. І на твою роботу начхати.

— Як на мою роботу начхати? Ти хоч розумієш, що зараз кажеш? Та за такі слова тебе…

— Вважай, що ми тепер чужі люди. Я пішла від тебе. Все.

– Ні не все! – закричав Аркадій. – Не все.

Якщо руки Аркадія, як і раніше, служили йому вірою і правдою, і міцно тримали качку, то ось голова почала відмовляти. Думки його переплуталися. Він не розумів, що відповісти. Не розумів, що взагалі чоловіки, які займають таке саме, як і він становище в суспільстві, говорять своїм дружинам у таких випадках.

— А чому раніше було не начхати? — закричав Аркадій першим, що видала йому його голова. — Чому раніше не йшла?

— Не йшла з двох причин. По-перше, наївна була, от і не йшла. Думала, що ще можна виправити. Сподівалася на щось.

– Сподівалася? — дивувався Аркадій, ще не випускаючи качки з рук. — На що сподівалася?

— Що ти згадаєш, що маєш двох дітей, і візьмешся за розум.

Тут Аркадій не витримав і почав їсти качку. Він нервово відривав зубами від неї великі шматки, і, толком не прожовуючи, ковтав.

— З чого ти взяла, що я не пам’ятаю про дітей? — чавкаючи, сказав Аркадій. – Світлано! Я все пам’ятаю. Любонька та Машенька. Дві донечки. Любоньці – сім. Машеньці – чотири. У мене чудова пам’ять.

– Смачно? — пошепки цікавилась Людмила.

У відповідь Аркадій тільки махнув рукою, показавши перед цим на своєму обличчі звірячий вираз. Мовляв, не до тебе зараз і не до твоєї качки.

— І часто ти їх бачив за останній рік? – запитала Світлана.

– Кого бачив? – не зрозумів Аркадій.

— Любоньку та Машеньку.

– Причому тут це? У мене є відповідальна робота. Ти ж знаєш, я…

— Адже ти майже щодня пропадаєш у своєї Людмили Володимирівни, — продовжувала Світлана. – Думаєш, я не знаю? І всі гроші ти витрачаєш на неї. А нам віддаєш лише по десять тисяч на місяць.

Аркадій глянув на Людмилу. Та у відповідь тільки злякано поморгала і знизала плечима. Мовляв, ні сном, ні духом.

— Якої ще Людмили Володимирівни? — закричав Аркадій і поперхнувся. – Які всі гроші? — насилу промовив він.

Якийсь час він відкашлювався, а Людмила стукала йому по спині.

— Я не знаю жодної Людмили Володимирівни, — продовжив кричати Аркадій, коли прокашлявся. — Я зараз у відрядженні. Виконую складну, відповідальну роботу. А ти мене підозрюєш, не зрозумій у чому. Так! Я заробляю дещо більше. Але я витрачаю їх не на…

— У жодні відрядження, Аркадію, ти не їздиш. І не їздив ніколи, – сказала Світлана. — Щоразу, коли ти надовго йшов із сім’ї, ти жив у Людмили. З якою зустрічаєшся вже понад рік. Тож не розповідай мені казки щодо відповідальної роботи. Знаю я, яку роботу ти виконуєш. Жреш мабуть зараз.

– Хто жере? – обурився Аркадій. – Я? Та я, якщо хочеш знати…

— А друга причина, чому я від тебе йду, — вела далі Світлана. — Тому що я покохала іншого.

Після таких слів і руки відмовили в Аркадія. Недоїдена качка впала на підлогу.

— Ось ти змія, Свєта, а, — слабким голосом сказав Аркадій. – Не очікував. Чого завгодно чекав, але це. Єхидна ти, ось хто. Іншого вона покохала. Та коли ж ти встигла? Та як же ти тепер дітям своїм, моїм дочкам, в очі подивишся? Чоловік цілими днями у відрядженнях. Надривається, щоб сім’ю прогодувати. А вона? Покохала іншого! І так спокійно заявляє про це! Хто він?

— Ми познайомилися, коли ти два місяці зі своєю Людмилою прохолоджувався. І моє сумління чисте. Я думала, що ти назавжди пішов.

– Як назавжди. Адже я тоді повернувся. Забула? І двадцять тисяч дав тобі. За два місяці. Як чесна людина.

— Я щомісяця сплачую за нашу квартиру по пʼять тисяч. А ти мені лише по десять тисяч на місяць давав.

– А навіщо тобі більше? Адже ти більше пʼятдесяти тисяч заробляєш.

— Ти теж понад пʼятдесять тисяч заробляєш. А віддаєш мені лише десять.

— Ось ти нахабна, Свєта. І в кого ти тільки така вродила? Звідки знаєш, скільки я заробляю?

— А звідки я знаю, що ти живеш у Людмили? Ось звідти і про твою зарплату знаю.

— То ти стежила за мною? Так?

— Дуже треба стежити за тобою. Знайшлися добрі люди, які зателефонували та все розповіли. Коротше. Не хочу з тобою більше розмовляти. Зустрінемось на суді.

– Як на суді? А квартира наша як? Адже за неї ще 15 років платити!

— Квартиру продамо, гроші поділимо. Але поділимо з таким розрахунком, що всі ці п’ять років за неї платила лише я.

– Як продамо квартиру? – закричав Аркадій. — А де ж я житиму?

— У Людмили Володимирівни.

Тут Людмила вже не витримала і втрутилася у розмову.

— Хвилинку, — сказала вона. — Як це в мене він буде жити? Ми так не домовлялись. Може, ти не знаєш, Світлано, але в мене, між іншим, квартира орендована. І я за неї по десять тисяч на місяць плачу. Я думала, що він від тебе піде, а квартира йому залишиться. Він мені казав, що ця квартира — його. Що придбана вона ним ще до шлюбу. А ти з дітьми у матері своєї зареєстрована.

– Все навпаки. Це він у матері своєї. А ми з дітьми – на цій квартирі. А цю квартиру я купила в іпотеку. І вона взагалі на мене оформлена. І платила весь цей час за неї лише я. Загалом суд розбереться, що кому належить. А всі необхідні документи та довідки я надам.

— У такому разі мені твій Аркадій не потрібен, — сказала Людмила. — Можеш його забирати.

– Ось! — радісно закричав Аркадій. — Людмила… Тобто… Світлана, ти чуєш? Я їй не потрібний. Отже, я знову твій. Тим більше, що в мене з нею нічого такого не було. Я тільки їв у неї. І це все, що було між нами. Чому ти мені не віриш?

– Раніше я не знала, на яку ще підлість здатний мій чоловік, – відповіла Світлана. – Тепер знаю точно. На будь-яку. І готова до цього.

– Світлана! – Вигукнув Аркадій, – якщо ти думаєш що я …

Але Світлана вже вимкнула телефон.

КІНЕЦЬ.