Мене не любить батько, хоча причини я не знаю, але з самого дитинства відчувала себе зайвою в сім’ї. Я єдина дитина, спочатку ми з мамою жили у бабусі з дідусем, а тато приходив туди зрідка (сам жив у квартирі, що дісталася йому від його бабусі). Потім купив квартиру в новому будинку, і ми переїхали. Так і живемо тут уже майже 20 років.

Спочатку батько ще залишався ночувати, снідав, обідав, вечеряв. А в останні роки взагалі віддалився, живе на своїй старій квартирі, може кілька днів взагалі не дзвонити та не приходити. Маму все влаштовує, вона навіть говорить мені про те, як їй добре спати одній і не слухати батьківського хропіння. Хоча мені здається, що справа тут зовсім не в хропінні.

Сказати, що у батьків погані стосунки теж не можна. Вони щорічно їздять разом на море, тато навіть купив там квартиру-студію, щоб не жити у готелі. Так, манера спілкування у них одне з одним дуже своєрідна: можуть і кричати, і лаятися, проте їх це, схоже, не бентежить.

Батько постійно критикував мене: не так говорю, не так сиджу, не так стою, не так виглядаю. Міг запросто сказати: «Яка ж ти товста та пухка». Останнім часом додалися ще й зауваження щодо характеру. Причому все це говориться вже не мені в обличчя, а моїй мамі. Я чудово чую їх розмови телефоном (мама любить включати гучний зв’язок, щоб не тримати смартфон біля вуха).

Майже завжди там є обговорення мене, причому в негативному ключі. Тато говорить про мене з презирством, стверджує, що від мене ніякого толку, раз не заробила собі на квартиру і живу з мамою. Дорікає, що він сам у 30 років не жив із батьками. На мамині слова: «Ну, ти ж чоловік, а вона дівчина!», відповів: «А яка різниця?».

Я працювала з 17 років, а після закінчення університету вийшло так, що потрапила до дуже токсичного колективу, який випив із мене всі соки. З того часу я не можу працювати з людьми і займаюся фрілансом. Гроші невеликі, але на власні потреби вистачає. Я не одружена і ніколи не мала стосунків. Напевно, татові я справді так гидка, раз він навіть гидує вийти зі мною в магазин.

Якось ми сходили, купили їжі, а він потім два місяці виносив мамі мозок по телефону про те, яким він був самостійним у 30 років і не просив свого батька сходити з ним по їжу. Мама ніколи не обговорює зі мною ці розмови, думає, мабуть, що я нічого не чую і не розумію. З нею у нас рівні стосунки: не близькі, але цілком терпимі. Ми з нею часто ходимо на концерти класичної музики, до театру, до церкви. Подруг у мене немає, та я і не потребую їх (класичний інтроверт, з якого все життя намагалися зліпити екстраверта).

На Новий рік у нас був мій дядько (батьків двоюрідний брат). Він дуже забезпечений, я б навіть сказала, багата людина — нерухомість у Києві та у Європі, рахунки в банках. Він самотній, так вийшло, що не одружився і не завів дітей. Я його жодного разу не бачила, тільки знала про нього їхні розповіді тата. Ми з ним розмовляли на балконі і він запропонував мені поїхати до Англії.

Тато був категорично проти, заявив, що витрачати на мене свої гроші не буде, адже оформлення візи, отримання закордонного паспорта та самі квитки коштують недешево. Дядько тоді сказав, що все зробить сам, бо ініціатива походить від нього і взагалі, я його єдина племінниця.

Вже коли ми прилетіли з ним до Лондона, він зізнався, що обов’язково допоможе мені найближчим часом, бо ситуація з роботою у нашому рідному місті дуже погана, а зайві гроші не завадять. Більше того, все своє майно він обіцяв переписати саме на мене, а не на тата, оскільки в нього й так квартир достатньо (крім тієї, де ми живемо з мамою та тієї, де живе він, у нього ще квартира від матері та дві) від покійних тіток).

Як я зрозуміла, дядько з татом неодноразово все це обговорювали і лаялися, бо тато вважає, що мені не можна взагалі мати жодного майна та жодних грошей, тільки якщо я сама на це не зароблю.

Останньою краплею стала сьогоднішня розмова батьків по телефону, під час якої батько обурювався поведінкою дядька. Зважаючи на все, той йому все розповів і поділився планами. Мама відреагувала спокійно: «А як ти хотів? Все одно їй дістанеться, твій брат все правильно робить. У нього більше немає спадкоємців, то все логічно. Нехай у нашої дочки буде і квартира в Києві, і нерухомість у Лондоні».

А батько кричав у слухавку: «А чи не багато їй всього дістанеться, га? Можна подумати, вона знає, як поводитися з грошима та квартирами! До магазину вона навіть ходить на мої гроші». Востаннє ми з ним ходили в магазин ще торік, решту часу з повністю оплачую свої покупки сама. І чомусь це стало механізмом спуску. Я за вдачею людина досить жорстка і малоемоційна, але лягла на ліжко і заплакала. Востаннє я дозволяла собі цю слабкість у 14 років, коли поховала дідуся. А тепер мені 31 рік і я плачу, як дитина.

КІНЕЦЬ.