– Мамо, привіт, це я, – як ні в чому не бувало, промовив у слухавці жіночий голос.

Любов Миколаївна впізнала цей голос одразу, і застигла.

– Хто це? – спитала вона про всяк випадок.

– Як хто? Це я, Тетяна. Твоя дочка. Мамо, ти що, правда, не впізнаєш мого голосу?

Любов Миколаївна довго мовчала, перш ніж відповісти. Вона розгубилася і зовсім не розуміла, що робити.

– Мамо, що ти мовчиш? – Невдоволено запитала вона. – Як там у вас справи?

– Ви знаєте, Таня, – почала говорити Любов Миколаївна. – Бог нам із чоловіком не дав нагоди мати дітей. Тому ви не можете бути моєю дочкою. На жаль.

– Мамо, ти що кажеш? – Розгубилася на тому кінці проводу Тетяна. – Я про вас із татом все чудово знаю. Знаю, що у вас із ним не було своїх дітей, і тому ви й вдочерили мене.

– Ми вас вдочерили?

– Ну так! Це я, ваша прийомна дочка Тетяна. І я хочу повернутися до вас. До речі, як тато?

– Тато? Ви питаєте, мабуть, про Леоніда Вікторовича?

– Мамо, годі зі мною так дивно розмовляти! – Ображено вигукнула співрозмовниця.

– Леоніда Вікторовича не стало, – все в тому ж тоні продовжувала Любов Миколаївна. – І не називайте його татом.

– Чому? Мамо, що відбувається? Чому ти наполегливо розмовляєш зі мною на ви? Я хочу приїхати до вас!

– До кого – до нас?

– Якщо тата вже немає, значить до тебе і до мого сина.

– До якого ще сина?

– Як до якого сина? – невдоволено вигукнула у слухавку Тетяна. – До мого рідного сина.

– Ах, до Сергія… Якого ви, Тетяно, лишили, щойно він народився… Дізнавшись, що у хлопчика великі проблеми, ви залишили його на своїх прийомних батьків, і нічого їм не сказавши, поїхали ? Ви лише написали в записці кілька рядків, що впевнені, що ми впораємося. І тепер, через двадцять років, ви маєте намір повернутися? Як ні в чому не бувало?

– А що тут такого? – Нахабно вигукнула прийомна дочка, – Ну, так, я була молода, не розумна. Але з ким такого не було? Я зараз дуже далеко, в іншій країні, але… Тут все так змінилося. Тому я хочу возз’єднатися з тобою та з моїм сином. Я ж його законна мати.

– На жаль, Тетяно, я повинна вас засмутити, законна мати у нього – Микитенко Любов Миколаївна. Тобто я.

– Як ти? – Тетяна, здивувалася такою новиною, кілька секунд мовчала, потім розгублено спитала: – А хто тоді я?

– Я не знаю хто ви? Скоріш за все, ви ніхто. Перед тим як поїхати від людей, які у вас душі не чули, ви навіть не спромоглися зареєструвати сина. Тож ми з Леонідом Вікторовичем стали його законними батьками.

– Мамо, а він зараз як? — спитала раптом обережно ця жінка.

– Яке це для вас має значення?

– Як яке?! Ти, що?! – вже з невдоволенням у голосі вигукнула Тетяна. – Я його справжня мати! І тому я хочу знати, що з ним?

– А якщо я скажу, що з ним все погано? Вам стане спокійніше?

– Погано? – розгубилася Тетяна.

– Так…

– Але ж я чула, що ви його, начебто, поставили на ноги… – невпевнено пробурмотіла Тетяна.

– А що ви ще чули?

У телефоні з’явилася пауза. Потім Тетяна рішуче запитала:

– Мій син зараз вдома?

– Так, – обманула Любов Миколаївна.

– Дай йому слухавку. – серйозним тоном сказала Тетяна. – Я хочу з ним поговорити. Мамо, ти можеш дати йому слухавку?

– Можу, – спокійним голосом відповіла Любов Миколаївна. – Але тільки він її не зможе взяти.

– Чому? – У голосі Тетяни з’явилося здивування.

– Тому що він не може тримати слухавку. І говорити він теж не може.

– Як це не може? Мене що, люди про нього обманули? Він що як…

– Не смійте так говорити про мого сина! – обурено вигукнула Любов Миколаївна не дозволивши Тетяні закінчити. – І не дзвоніть мені більше! Ніколи не дзвоніть! Прощайте.

Вона відключила зв’язок.

Через кілька секунд клацнув замок на вхідних дверях, і на порозі з’явився її син – щасливий, здоровий, двадцятирічний Сергій.

– Мамо, – вигукнув він з порога. – Терміново годуй мене, і я побіжу далі. У мене дуже мало часу. – Потім, побачивши маму з напруженим обличчям, він здивовано спитав: – Що сталося, матусю? Ти чому така схвильована?

– Так, так, – схаменулась Любов Миколаївна, і швидше посміхнулася. – Дзвінок був дуже неприємний.

– І хто дзвонив? – Знову весело запитав син. – Знову телефонні пройдисвіти?

– Та ні… З минулого життя мені дзвонили…

– З минулого життя? Хто це може бути?

– Одна неприємна людина…

– Неприємна? – засміявся Сергійко.

– Ну, гаразд, – махнула рукою Любов Миколаївна. – Ходімо на кухню, золотко моє. Раз ти поспішаєш, мий скоріше руки, і сідай за стіл. Добре, коли молодість поспішає. Це нам вже поспішати нікуди.

КІНЕЦЬ.