Не встигла Олена зайти на роботу, як Аня зробила великі очі і сказала їй:

-Привіт! Тебе вже шукали… Зайди до Ольги Петрівни.

Ольга Петрівна це була начальниця Олени.

Олена кивнула:

-Ага дякую.

І вона швидким кроком пройшла до свого робочого місця. Там вона почепила сумку на стілець, зняла пуховик і перевдягла чоботи, а потім подивилася в дзеркало і посміхнулася. Настрій у Олени був чудовий.

Вчора вона була на роботі до пізна, але таки змогла закінчити всю роботу. А це означає… Це означає, що вони не зірвуть терміни – все буде готове вчасно.

-Хто молодець? – крутилося в голові у Олени. – Я – молодець!

Олена взяла папку з документами і пішла до кабінету Ольги Петрівни.

-Привіт! Можна? – життєрадісно сказала Олена.

-Проходь. Що запізнюєшся?

-Ольга Петрівна! Я вчора все встигла!
-Чудово! Значить, все вчасно зробимо, – було видно, що Ольга Петрівна була задоволена. – Тільки чому запізнюємось?

-Розумієте, я вчора пізно спати лягла.., – Олена ніяк не могла зрозуміти чому раптом її запитують про запізнення: взагалі тут багато хто приходить не вчасно.

-А з чого ти вирішила, що мені це цікаво?

-Ну як же? Я ж учора до 11-ї вечора тут сиділа. У 12 тільки додому доїхала…

-Оленко.., – вкрадливим голосом промовила Ольга Петрівна. – Виходить, що це третє запізнення за цей тиждень і виявляється, що ти не справляєшся з роботою… А що ти на мене так дивишся? Так, не справляєшся. Робочий день у нас до скількох? Правильно, до 18. Але не до 23.

Олена здивовано дивилася на Ольгу Петрівну: що вона таке каже? Завжди всі затримуються, якщо не встигають. А вона каже, що не треба затримуватися.

-Отже так, Олено. Терпіти твої запізнення я більше не маю наміру – ти звільнена! Іди у відділ кадрів. Там тобі все скажуть.

-Маріно, мене знову звільнили, – скаржилася Олена ввечері подрузі.

-Ну і скільки ти там відпрацювала?

-Півроку… Ех… Я для них все, а вони…

-Добре, не плач… Просто тобі потрібно шукати роботу у великих компаніях, а ти все в якихось дрібних шукаєш. Ось результат. Я так це бачу: коли сезон, тоді беруть людину, коли немає сезону, тоді махають ручкою.

-Ти думаєш? – приголомшено сказала Олена.

-Ну звичайно… У вас же сезон закінчився?

-Це так… Марино, я не можу у великі компанії. Подивися на мою трудову – скрізь по 3-6 місяців. Та мене не візьмуть!

-Оленко, а де ж твоє творче нахабство? Зроби портфоліо та показуй. В одній не візьмуть, в іншій… А в третій все вдасться! Бери їдь зараз у відпустку, відпочинь, а потім розсилатимеш своє резюме під моїм чуйним керівництвом. Згодна?

Олена зітхнула:

-Ну Куди я зараз поїду? Нині не сезон ще. Та й Мишка не відпустять.

-Їдь одна. Сезон, не сезон… Яка різниця? Навпаки, не буде багато туристів.

Марина пішла. А Олена посміхнулася і набрала телефон Михайла.

-Привіт! Як справи? Ну так собі… Мене звільнили… Давай завтра ввечері кудись сходимо?

Аа… Я зайнятий… Робота… Добре, домовилися. Тоді до суботи.

Олена зітхнула – ну звичайно, у всіх робота.

Раптом телефон Олени задзвонив:

-Так, Міша? Аа… Мамо… Це ти… Добре, завтра на 7 приїду і допоможу.

Олена знову зітхнула. Ну ось, завтра до мами треба заїхати… А Мишко зайнятий… І чому ми ніяк не може почати жити разом? Звідки в нього в голові думка, що до весілля чоловік обов’язково має купити квартиру? Могли б і в моїй жити. Або продати її і купити більшої площі. Олена пішла на кухню і налила собі чай: їй було нудно, сумно та самотньо.

Весь наступний день Олена нічого не робила. Ну так… Іноді дзвонили з вже колишньої роботи і щось уточнювали, але Олена шкодувала. Спершу казала, що нічого не пам’ятає, а потім просто перестала брати слухавку.

-А що вони хотіли? – думала вона. – Звільнили за один день. Все. Значить самі нехай і розбираються.

О 6 годині вечора Олена нарешті виповзла з дому. Вона роздумувала, як же їй поїхати: на метро, чи на автобусі, як раптом несподівано до зупинки, повз яку вона проходила, під’їхав потрібний їй автобус. Олена шмигнула в салон автобуса і побачила місце біля віконця.

-От класно! – подумала вона. – Саме таке, як я люблю.

І вона сіла там. А потім вставила навушники та почала слухати музику. Народу додалося. На одній із зупинок до автобуса забігли хлопець із дівчиною. Олена може не звернула б на них увагу, але силует хлопця та одяг привернули її увагу.

І ось хлопець повернувся до неї і Олена зрозуміла, що це її Міша і затулила рота рукою. Звичайно ж, вона хотіла відразу покликати його, але він ковзнув поглядом по оточуючих його людей – мабуть вибирав місце, де б встати з дівчиною зручніше. Трохи пройшов уперед і дівчина також і вони продовжили спілкуватися.

-Може, це його колега? – подумала Олена. Але згодом зрозуміла, що на колег так не дивляться. А потім вони вийшли з автобуса і пішли обійнявшись.

-Мда… Звичайно це не колега… Це його “справи”, якими він дуже зайнятий.

Автобус рушив з місця несучи засмучену Оленку все далі і далі.

-Все плачеш, так? – До Оленки забігла Марина.

-Плачу… І що?! Я що хочу, те й роблю!
-Той Міша твій мені відразу не сподобався. Не надійний він. І тобі мізки завжди пудрив.

-Марино, давай без нотацій. Мені й так погано. Ні роботи, ні кар’єри, ні хлопця… Все погано.

-Ні. Навпаки, все гаразд! Ти вільна, вродлива дівчина. Перед тобою відкрито всі дороги. А зараз бери та замовляй собі путівку на курорт. Або хоча б просто квитки.

Олена зітхнула.

-Ні! – обурилася Марина. – Мені що, над тобою стояти чи що?

-Не треба стояти. Іди вже… Я хочу побути сама…

-Знову плакатимеш?

-Іди, говорю!

І Олена мало не силою виштовхала Марину за двері, а потім знову розплакалася. Ну просто вона думала, що міша її підтримає і заспокоїть, а він? Так підступно повівся…

Ближче до ночі Олена все-таки вирішила подивитися, куди зараз можна поїхати. Вона переглядала різні країни, готелі, ціни, але так і не вирішила куди їй все-таки поїхати і пішла спати.

Вранці Олену розбудив дзвінок від мами:
-Оленко! Ти пам’ятаєш мою сусідку?

-Пам’ятаю.., – пробурмотіла невиспана Олена. – А що з нею? Щось трапилося?

Олена звичайно ж поставила це питання з ввічливості. Насправді їй було все-одно що там відбувається з цією сусідкою.

-З нею все добре. Просто вона має завтра їхати відпочивати, а вона не може, до сина їде. І перенести не може. Я сказала, що ти замість неї можеш поїхати. Ну, щоб путівка не зникла. Мені здається, що тобі буде корисно відпочити.

-Здається, здається… Всі краще мене знають, що мені буде корисно.

-А де цей санаторій знаходиться? – позіхаючи запитала Олена.

-У лісі, за 50 кілометрів від нас. Там басейн є, критий між іншим, і масаж і всілякі процедури.

-Та там, мабуть, усі кому за 50… – сказала Олена і знову позіхнула.

-А Тобі не все одно? Тобі ж прийти до тями треба.

-А чому б і ні? – подумала Олена. – Якщо що, то завжди повернутися зможу.

-Добре, мамо. Я згодна. Подзвоню трохи згодом, обговоримо все, – і Олена знову завалилася спати.

Олена була в санаторії вже 5 днів. Хоч як це не дивно, але їй тут подобалося. Тут справді був басейн і Олена ходила плавати вранці та ввечері. Справді робили непоганий масаж. Була сауна.

Час йшов неквапливо. Окрім відвідувань басейну, Олена ще багато гуляла територією та іноді лісом.

А ще Олені подобалося спостерігати за відпочиваючими. Як вона й припускала, це були люди у віці. Хтось був активний, хтось – ні. Хтось досі “крутив” кохання, а комусь це було не цікаво. Але драми, що розігруються, були дуже забавні. Олена навіть забула і про своє несправедливе звільнення, і про те, що її хлопець став зустрічатися з іншою дівчиною.

Олена, як зазвичай, розташувалася на лежаку після свого запливу в басейні і прикрила очі. Вона чула, як хтось сів на сусідній лежак, але очі так і не розплющила.

-Привіт, красуне, – пролунав раптом чоловічий голос. – Ти давно тут?

Голос був молодий, це здивувало Олену і вона миттєво розплющила очі.

-Мене звати Діма. А тебе?

-Олена. Я вже 5 днів.
-З мамою?

-Ні. Одна.

Хлопець засміявся.

-І що ж ти тут одна робиш?

-Ну взагалі відпочиваю.

-А я з мамою. Прикрашаю їй відпочинок.

-Так ти мамин синочок? – вирвалося в Олени.

-Почасти – так. Зі мною їй звичніше. Ну що, підеш зі мною плавати?

Олена знизала плечима, але пішла.

-Когось він мені нагадує, – подумала Олена, але кого, зрозуміти так і не змогла.

Вони здружилися і всі дні, що залишилися, вони провели разом і навіть обмінялися телефонами, коли Олена виїжджала.

-Ну це треба ж! Поїхати до санаторію! – обурювалася Марина. – Що ж ти там робила?

-Та нічого, відпочивала, ходила в басейн, на масаж, гуляла, фотографувала, робила начерки.

-Ну а де ж роман?
-Який роман?

-Ну курортний же!

Олена засміялася.

-А про курортний роман ти нічого не говорила. Сказала лише, щоб я розвіялася. А якщо чесно, – Олена зітхнула. – То я не готова до жодних романів.

-Добре, давай тоді писати резюме.

Минав час, Олена знову влаштувалася на роботу. Але не стала викладатись на ній на всі 100%. Вона подивилася як працюють інші та почала працювати так само. Мишко так і не порозумівся з нею, просто надіслав смс, що їм треба розійтися.

-Дуже оригінально, – посміхнулася Олена.

Вона одразу ж видалила повідомлення і постаралася забути всі два роки їхніх зустрічей.

-Добре, що це було лише 2 роки, а не 22. Хоча зустрічатися 22 роки – це нонсенс.

На календарі було 8 березня. Олена неквапливо йшла додому та сумувала. Їй здавалося, що навколо неї йде купа щасливих жінок із квітами. Їй, звісно, ​​теж подарували букет, але вона залишила його на роботі. Але це не важливо. Їй здавалося, що жінки, які йдуть поряд з нею, не самотні, як вона. Що на них хтось чекає і вони поспішають до цього когось.
Задзвонив телефон. На подив Олени їй дзвонив Діма.

-Треба ж. З чого це він вирішив мені зателефонувати? – подумала вона.

-Так, – сказала вона.

-Привіт! Зі святом тебе!

-Привіт! Спасибі…

-Що робиш?

-Йду.

-А повз що йдеш?

Олена подивилася на всі боки:

-Повз кав’ярні.

-Хочеш кави?

-Ну скажімо, що хочу.., – розпливлася в усмішці Олена.

-Тоді заходь у кав’ярню. Я сиджу за столиком праворуч, біля вікна і бачу тебе. До речі, чудово виглядаєш!

Олена ще раз подивилася на вікна кав’ярні і справді побачила через вікно Діму, що махав їй рукою.

А потім вони пили каву і балакали, балакали, балакали .. І договорили до того, що вирішили відразу жити разом.

-Олено, що ти турбуєшся? Ти ж уже знайома з моєю мамою. Вона нас усього лише на вечерю запросила.

-Всього лише! У неї ж день народження!

-Ну і що?

-Там же ще твої рідні будуть… Оцінюватимуть мене.

-Олено, все добре. Ти в мене – красуня!

-А якщо вони мені поставлять якесь провокаційне питання? – Олена з жахом закотила очі.

-Яке? Коли ми одружимося? – з усмішкою спитав Діма.

-Наприклад… Хоча про це я не думала…

-А ти в яку пору року хочеш?

-Ну не знаю…

-Літо підходить?

-Підходить, напевно.

-Тоді давай скажемо, що у червні.

-Так червень це вже за 3 місяці! Почекай… Ти мені що, пропозицію робиш?

-Виходить, що так, – усміхнувся Діма. – Ти згодна?

-А от і згодна! Чому б і ні?

Як не дивно, але Діму та Олену ніхто ні про що не питав. Олені вручили купу сімейних фотографій і вона розглядала їх, а Діма коментував: це я там, це я там, тут я роблю те, а тут ось, тут я з тіткою, а тут я з дядьком.

-А тут я на відпочинку.

Олена взяла в руки фотографію і очманіла. У неї вдома була така сама: на фотографії була вона, маленька, а поряд з нею стояв хлопчик трохи старший.

-Мама розповідає, що я як побачив цю дівчинку, то одразу закохався, грав із нею постійно і навіть одружуватися обіцяв, – посміхнувся Діма. – Сподіваюся, ти не будеш мене до неї ревнувати?

Олена подивилася на Діму, потім на фотографію, яку тримала в руках, потім знову на Діму: а вона думала – кого він їй нагадує? Ну звісно ж цього хлопця!

-Ні, до неї не буду. Просто в мене теж є така сама фотографія вдома. Адже ця дівчинка – це я.

Звичайно, Діма довго не міг повірити у це. Але коли Олена привезла фотографію від мами, то довелося повірити.

-Ну ось бачиш, – сказав Діма, коли вони відлітали у весільну подорож, – якого ти хлопця відхопила: дав слово і дотримався!