П’ятидесятирічну Анастасію Борисівну в будинку знала кожна собака, надто вже одіозною жінкою вона була. Жоден скандал у будинку номер чотири на вулиці Яблунева не проходив без її участі.

Анастасію Борисівну побоювалися й обминали десятою стороною навіть запеклі хулігани, які не переносили її тяжкого погляду та не менш важкої сумочки.

Сусіди, яким не пощастило купити квартиру поряд з цією жінкою, навчилися ходити безшумніше за кішок та спілкуватися жестами, щоб не накликати на себе гнів Анастасії Борисівни.

Анастасія Борисівна була у страшних снах батьків з дітьми, власників собак, автовласників та велосипедистів. Кожен мав сумнівне задоволення потрапити під пильну увагу Анастасії Борисівної та отримати удар по нервах, самооцінці та сенсі життя.

Коли на подвір’ї з’являлася похмура постать у бузковому пальті, воно спуштошувалося. Мами підхоплювали дітей і поспішали втекти з майданчика, собаки, які гуляли, тягли господарів додому. Зачинялися вікна і засмикалися штори, ніхто не хотів стати жертвою пильної уваги Анастасії Борисівної.

Якось хтось із новеньких, ще, зважаючи на все, не знайомий з Анастасією Борисівною, потрапив їй на очі. Та ще й із собакою, яка була без намордника. Ну і що, що то був собака породи чихуахуа? Собака ж, а отже, має бути намордник.

П’ять хвилин спілкування з Анастасією Борисівною, і помітно зблідлий новачок на гарній спринтерській швидкості прямує до свого під’їзду, по дорозі старанно запихаючи собачку в кишеню куртки.

Вже наступного дня до нього прийшов дільничний, а сам новенький ще місяць писав пояснювальні та збирав довідки, щоб його собаку випустили з карантину.

Весь двір уже впізнавав походку Анастасії Борисівної, знав аромат її парфумів і навіть по легкому “кхе-кхе” міг дізнатися її голос.

Але цього разу все йшло не як завжди. У двір зайшла жінка у знайомому бузковому пальті, але на цьому знайомі ознаки й закінчувалися.

Жінка йшла якоюсь танцювальною ходою, яка ніяк не в’язалася зі стрімким кроком Анастасії Борисівної.

А ще жінка йшла занурена у свої думки, від чого по її обличчю блукала легка посмішка. Жінка йшла, похитуючи сумочкою, поділ пальта роздмухував легкий весняний вітерець.

Незнайомка була така не схожа на звичну всьому будинку фурію, що матусі з дітьми просто не встигли втекти за металевими дверима під’їзду, а коли вони нарешті зрозуміли, хто ж стоїть перед ними, завмерли, як кролики перед удавом.

Але незнайомка, що дуже нагадує Анастасію Борисівну, з тією ж блукаючою посмішкою пройшла повз, не сказавши ні слова, вона ніби не помітила вічне джерело свого роздратування.

Здавалося, що все вже обійшлося, але тут від зграйки дітей відокремився хлопчик і, не дивлячись, помчав у бік жінки. Зіткнення було вже не уникнути, і всі завмерли, заціпенівши від жаху.

Ось хлопчик наближається до Анастасії Борисівної, ось він у неї врізається, змусивши жінку вийти із задуму, ось Анастасія Борисівна опускає свій погляд на порушника її спокою. Ой, мамочки! Щось зараз буде!

Але Анастасія Борисівна піднімає дитину, яка впала після зіткнення, поправляє на ній кепочку, посміхається і продовжує свій шлях.

Якби з неба зараз впала літаюча тарілка, а інопланетяни, які з неї вилізли, стали б торгувати пуховими хустками, то це б не так здивувало застиглих у дворі людей.

Анастасія Борисівна вже давно зникла у своєму під’їзді, а сусіди все ще сперечалися, сварилися хрипким пошепком, вона це була чи не вона. Доходило навіть до рукоприкладства.

Денна подія бурхливо обговорювалася сусідами, очевидці переказували щоразу те, що сталося, додаючи все нові й нові подробиці. Двір вирував. Але в одній частині двору виникла гробова тиша, а потім вона почала розповзатися по всьому двору. Люди замовкали і повертали голови до тротуару, яким йшла Анастасія Борисівна.

Вона навіть не йшла, вона летіла, що за нею раніше не було помічено. Волося з тугого пучка було вкладено в якусь хитромудру зачіску, замість добротних, але страшних черевиків на ногах були кокетливі напівчобітки, на губах лаково блищала помада, а об стрілки на очах можна було порізатися.

Анастасія Борисівна йшла повз притихлих людей і не помічала їх, її погляд був прикутий до машини, що зупинилася на розі будинку, з якої вийшов невисокий чоловік круглястої зовнішності, чиє обличчя ховалося за величезним букетом. Саме до цього чоловіка Анастасія Борисівна й прямувала.

Весь двір, затамувавши подих, спостерігав, як, несміливо почервонівши, Анастасія Борисівна прийняла протягнутий їй букет і, зніяковівши, сховалась у нього обличчям, коли чоловік поцілував їй ручку.

Потім чоловік дбайливо посадив Анастасію Борисівну в машину, і вони поїхали, залишивши весь двір перетравлювати побачене.

Близько хвилини стояла цілковита тиша, а потім двір вибухнув обговореннями. Чого-чого, а такого вони не бачили, і навіть не уявляли, що таке буває.

Люди захоплювалися хоробрістю невідомого чоловіка, дивувалися разючим змінам у поведінці та зовнішньому вигляді Анастасії Борисівної. Навіть ухвалили, що якщо цей чоловік зможе підтримувати в жінці такий благодушний стан, то вони йому встановлять пам’ятну дошку. А якщо раптом він на ній одружиться і кудись до себе забере, то і пам’ятник на повний зріст.

Але ні Анастасії Борисівні, ні її раптовому залицяльнику не було жодної справи до того, що там думають інші люди. Вони насолоджувалися весною так, ніби для них вона настала вперше. І ділитися їй з кимось вони ще не мали наміру.

КІНЕЦЬ.