Світлана Сергіївна пильно подивилася на себе в дзеркало.

– Ну що, Світланко, нікому ти більше не потрібна! Не вийшла з тебе дружина з великої літери.

Вона злегка замазала кола під очима тоналкою, поплескавши кінчиками пальців.

Підфарбувала губи помадою ягідного кольору, зібрала гумкою волосся в згорнутий хвостик–дульку і залишилася задоволена.

А що – досить свіжо, у районній поліклініці їй завжди в реєстратурі говорять компліменти:

– Ой, Світлано Сергіївно, та невже ви вже пенсіонерка?

Дрібничка, а Світлані приємно!

За плечима Світлани було два справжні шлюби.

Вперше вона одружилася на другому курсі будівельного інституту.

Світлана тоді потрапила на практику, на будівництво одного великого обʼєкту.

Там вона й познайомилися з Борисом. Борис тоді обурився, що дівчата так важко працюють.

– Це не припустимо, жінок заборонено на такі роботи ставити, – обурено заявив Борис бригадиру і дівчат одразу перевели на легшу роботу.

Борис же ж став героєм дня, ходив гордо і відразу почав бігати за Світланою.

Через два місяці Борис і Світлана одружилися. Борис не відходив від неї ані на крок. Але на будівництві він раптом полюбив гульбанити і на навчання так і не повернувся.

А потім його та з бригади поперли. Шлюб їх розпався сам собою і ніхто з них навіть і не спробував його склеїти.

Вдруге Світлана вийшла заміж після отримання диплома за молодого викладача. І донедавна вважала, що це був чоловік всього її життя…

У Дмитра вже була своя квартира, він був перспективний і дуже привабливий. Дівчата буквально милися за ним, але він вибрав Світлану, і вона закохалася в нього без пам’яті.

Їхній син Роман тепер уже й сам тато, у Світлани є онука Валечка, якій десять років і маленький онук Ростислав.

Але мрії про те, як вони з Дмитром на пенсії все разом робитимуть і з онуками займатимуться так мріями і залишилися…

Дмитро рік тому заявив Світлані, що любить іншу, вона викладає в їхньому інституті, у них багато спільного, а різниця в двадцять один рік нікого не бентежить…

…Світлана перевірила плиту, вимкнула світло, вийшла з квартири і попрямувала у поліклініку.

Людей було мало – літо, багато хто на дачі. Світлана дачу не любила, одній там робити нічого…

Роман з дітьми й дружиною у тещі все більше в селі гостює, там життя налагоджене. А Світлані Сергіївні у місті веселіше.

До кабінету лікаря, біля якого стояла Світлана, раптом підійшов якийсь чоловік. То на талончик свій дивиться, то на двері кабінету…

Примружився, дістав окуляри, потім благаюче озирнувся.

– Вибачте, а не підкажете, Павлюк тут приймає? – запитав він.

Світлана йому кивнула. Тут медсестра визирнула,

– Світлана Сергіївна? Проходьте.

Результати аналізів були хорошими, Світлана швидко від лікарки вийшла. І раптом чує:

– Світланко? Ти?

Чоловік навіть кепочку зняв.

– Світланко, ось ми й зустрілися! А я вже й не мріяв, думав все, ніколи тебе не побачу. А ти он яка, я поряд з тобою і не стояв, красуня, ти вже вибач, що я так, прямо кажу…

Світлана оторопіла. Цього чоловіка вона точно бачила впереше…

Вона хотіла йому про це сказати, але тут медсестра з кабінету визирнула,

– Василь Іванович? Проходьте.

Чоловік потупцював на місці.

– Е-е-е, я цей, я пізніше, мені треба, я зараз…

Медсестра плечима знизала і закрила двері. А Світлана на нього дивиться, й очам не вірить. Василь? Та ну! Хоча, чого тут дивуватися, коли це все було, навіть і згадати вже не можна…

Був такий Василь у них у класі, потім пішов після девʼятого. Листи їй ні з того ні з сього потім зі служби писав, мама їх збирала.

А в останньому листі попросив Світлану, якщо вона захоче з ним зустрітися, хай хоч порожній лист у конверт покладе і надішле йому.

Він зрозуміє і знайде її зразу, де б вона не була, знайде обов’язково.

– Світлано, як я радий тебе бачити! – Василь широко посміхнувся, довірливо, щиро, мабуть, мало хто в їхньому віці так ще вміє.

– Можна я тебе проведу? Ти все тут же, у батьківській квартирі живеш? Як же ж я тебе раніше тебе не зустрічав. Я теж у старій своїй, батьків уже нема, батько до дев’яноста років дожив, а мама рано пішла.

А я тобі писав, ти мої листи отримувала? Потім мені правда моя мати сказала, що не пара я тобі, вона тебе пам’ятала…

Адже я закоханий був у тебе дуже, по–справжньому. Так і не одружився, жив з однієї, зійшовся, але не зміг, та й матері вона не подобалася.

А тут раптом ти, Світланко! Ти мабуть заміжня, он ти яка, – Василь ішов за нею і говорив, ніби переживав, що Світлана знову зникне і більше ніколи вже в його житті не з’явиться.

А Світлана слухала Василя і дивувалася про себе. І вигляд у нього простий, і говірка, а слухати приємно, вона від його спогадів і сама ніби в шкільні роки потрапила.

Дізнавшись, що Світлана незаміжня, Василь не зміг стримати своєї радості:

– Світлано, давай зустрінемося, ти не дивися, що я такий непоказний. Я ще мужик міцний, все можу, та й по хазяйству сам, а як же ж один живу, навчився.

А ти така, ти як мрія була, так і залишилася. А може, до мене на чай зайдеш? Я покажу, як живу, ти не думай, у мене порядок, і пенсія хороша, та й підробіток при моїй професії завжди знайдеться. А що в лікаря був, то це я так, про всяк випадок, у мене здоров’я хороше, он батько до дев’яноста, і на ногах!

Світлана давно таких наполегливих чоловіків не зустрічала. А Василь все зупинитися не може, наче все життя до зустрічі зі Світланою готувався.

Через місяць Світлана вже й не уявляла, як вона жила раніше без Василя. Як був він простим хлопцем, так ним і лишився – любити так любити. Розмовами її розважає, вірші розказує навіть, в будинку все робить, любою називає… Енергії й радості життя в ньому на двох молодих вистачить, а він все готовий Світлані до ніг кинути…

І вона зважилася, а що вона втрачає, та з таким теплим, живим і щирим, як Василь, вона готова все життя прожити!

– Тільки заміж за тебе я не піду, хороше діло шлюбом не назвуть, – парирувала вона пропозицію Василя.

– А я тобі шлюб і не пропонував, сам це слово терпіти не можу. У мене із цим словом лише погані спогади пов’язані! Давай краще розпишемося, а потім одружимось, і все, – Василь широко посміхнувся, усмішка в нього все та ж сама, як і сорок з лишком років тому.

І не захочеш, а усміхнешся у відповідь.

Ось і Світлана усміхнулася.

– Хитрун ти, Васильку, як був хитрий, так ним і залишився. Пам’ятаю, як ти їв шоколадку під партою, і нікого не пригощав. Я чула, як ти фольгою шарудів!

– Не пригощав тому, що поряд зі мною за партою Зіна сиділа, а не ти. Ти тоді ніс догори – і повз мене на великій швидкості. Але я завжди знав, що Світлана моя буде. Хай не одразу, але буде, – Василь несміливо обійняв Світлану, але вона його не відсторонила, а тільки довірливо поклала йому голову на плече,

– Васильку, а я так ніколи й не думала, уявляєш? Адже я вірші писала, музикою в школі займалася, потім в інститут вступила. На мене багато уваги звертали. А тут якийсь Василько, адже ти після девʼятого взагалі в училище пішов на слюсаря.

– Світлано, а я, коли служив, листи тобі писав, ти їх читала? Чи твоя мати їх ховала, бо я тобі не пара? – запитав Василь про те, що давно хотів запитати.

– Читала і дивувалася, і навіщо мені Василько пише, начебто й приводу я не давала! – зізналася Світлана.

– Ах ти ж безсовісна! Ну та гаразд, тепер ти за все відповіси, і за те, що ніс вернула від мене. І за те, що на листи не відповідала. Будеш мені тепер готувати борщі і котлетки, їздити зі мною на риболовлю і біля багаття пісні зі мною співати! Кажи, будеш, чи ні?

Василь намагався говорити серйозно, а погляд, благаючий такий, ніби він у своє щастя ніяк не повірить,

– Ну не хочеш, я сам борщ зварю, тільки ти не відмовляйся, Світланко!

– Я згодна, – Світлана вперше у житті заміж із такою радістю йшла, що сама від себе не чекала.

– І ще, ти Світлано я дивлюсь прізвище жодного разу не змінювала, видно мужика у тебе нормального не було. Прошу тебе, давай візьмеш моє прізвище, моєю назавжди станеш? Прошу тебе.

Світлана не відмовилася, вона тепер по–справжньому вийшла заміж, за широкою спиною чоловіка тепер, молодшає від любові його, немов заново жити нарешті почала, по–справжньому.

І це не шлюб у неї, а щасливе заміжжя.

Нове життя коханої чоловіком жінки – Світлани!