Хто б міг подумати, що Ніна та Сергій розлучаться через якусь розсаду!

Так, через ту саму розсаду, яку щороку напередодні дачного сезону вирощувала Ніна. У лютому сіяла перці, у другій половині березня – помідори.

Ну, а далі, як завжди: очікування на сходи, підсипка, пікірування, полив, підживлення. І постійне занепокоєння: чи вистачає сіянцям світла, тепла? І повернути їх треба вчасно і полити, і обприскати.

Коротше: турбот багато! І так до кінця травня. Веоикої теплиці на дачі не було, тому розсада перебиралася у відкритий ґрунт, коли заморозки залишалися позаду.

От і цього разу Ніна все вчасно посіяла, дочекалася сходів і одразу зрозуміла: доведеться повозитись. Чи то грунт підвів, чи насіння виявилося не дуже якісним, але розсада вийшла слабенька, «нікудишня», як говорила сама господиня.

Ніна, досвідчена дачниця, взялася виходжувати своє дітище: сіяти повторно не мало сенсу. Словом, вже другий місяць жінка доглядала рослини, як малих дітей.

Сергій посміювався:

– Носишся з ними як з писаною торбою. Навіщо? Викинь – і справа з кінцем. Настане час, купимо розсаду на ринку.

– Ні, Сергію, хочеться свою виростити. Дивись, мої перчики вже не впізнати! А помідори! Любо-дорого подивитися! Я спочатку думала, що не відійдуть, а вони он як добре пішли. Нічого, майже місяць у запасі: виходжу і це! Ти тільки штори не закривай – їм зараз світла потрібно більше.

– Ага, а я маю з відчиненими вікнами сидіти? Через розсаду? Зараз!

– Навіщо із відкритими? Просто закривай, коли стане темно. Раніше, коли звичайні штори висіли, простіше було: засмикнув у будь-який час і все. Розсаді на підвіконні це не заважало. А тепер ролети їм навіть найменшого шансу не дають: одразу темрява. Будь ласка, не закривай раніше. Або підсвічування зроби, щоб компенсувати.

– Ще чого – підсвічування! Обійдуться! Гаразд, не хвилюйся. Нічого з твоєю розсадою не станеться.

Приблизно так розмовляли Ніна та Сергій практично щодня.

Але все одно: Ніна приходила з роботи, заходила до зали, де спав Сергій, і ображено піднімала ролети: чоловік з наполегливістю опускав їх о третій годині дня.

– Сергій! Ти знову? Я ж просила!

– Дістала! Я зі зміни, втомився, ліг відпочити, а ти зі своєю розсадою! Совість є?

– Совість? Це ти кажеш про совість? А нічого, що вже місяць ти мені наперекір все робиш? Невже так важко виконати прохання: не зачиняти вікна?

– Мені світло спати заважає!

– Спи в іншій кімнаті!

– Через розсаду?

– А в чому проблема?

– І правда. Перенеси її до дитячої.

– Не можна, там сонячна сторона. А рослини цього не люблять. А ти штори опустиш і все. Спи собі. Тепло та темно, як ти любиш.

– Правильно: вони не витримають, а те, що мені буде спекотно – нічого. Ти просто дивна вже якась стала через свою розсаду!

– Ясно. Поговорили. Твоя моя не розуміє.

– А що я маю зрозуміти? Що розсада тобі дорожча за чоловіка?

– Що треба шанувати чужу працю. Як мінімум.

– Казав же: давай купимо цю розсаду і справа з кінцем.

– А я сказала – сама вирощу. Ти тільки не заважай.

– То я ще й заважаю? Може мені зовсім піти?

Ніна подивилася на чоловіка з докором і нічого не відповіла.

Наступного дня все повторилося.

– Ну ти смієшся? – вигукувала Ніна, піднімаючи ролети.

– Я? Це ти смієшся! – Сергій зістрибнув з дивана, підлетів до підвіконня і зачепив стаканчики з рослинами, який опинився на підлозі.

– Все, проблему вирішено! – Заявив він і знову ліг на диван.

Ніна застигла. Потім повільно присіла, подивилася на зламані рослини важким поглядом, підвелася і мовчки пішла за віником.

Поки Сергій спав, вона все прибрала, вимила порожнє підвіконня, сіла в крісло і глибоко замислилась.

Того вечора вони з чоловіком більше не розмовляли.

Наступного дня Ніна відпросилася з роботи, прийшла додому, завантажила розсаду в ящики, що залишилася на інших вікнах, викликала таксі і відвезла все подрузі.

Потім повернулася, зібрала речі і пішла.

Сергій повернувся з роботи, пообідав і завалився спати. Він працював з шостої ранку, тому в нього і виробився такий режим.

Відпочивши, чоловік підвівся. Дружини вдома не було. Він обійшов квартиру. Звернув увагу, що розсади більше немає на жодному вікні. Задоволений, зазначив про себе: «Дійшло нарешті. Давно треба було поставити на місце. Але, де вона?

Ніна так і не прийшла. Сергій зателефонував до її матері. Дізнався, що дружина там і додому не збирається. Попросив покликати до телефону.

– Ти чого додому не йдеш? – навмисне недбало запитав він.

– Тепер мій дім тут, – спокійно відповіла Ніна.

– Не зрозумів.

– І не треба. Я не повернуся, Сергію. Днями подам на розлучення.

– Що? На розлучення? – Сергій розсміявся у слухавку. – Через розсаду?

– Ні. Просто вона стала останньою краплею.

– Якою ще краплею?!

– Все життя я закривала очі на твої витівки, неповагу. Даремно закривала. Треба було одразу йти. Сина шкодувала. А тепер все. Хлопчик виріс. Я хочу прожити решту життя для себе, а не для тебе. Тим більше, що тобі до мене немає жодної справи. Тобі просто хатня робітниця потрібна. Без проблем, своїх бажань та інтересів. Мені набридло відігравати цю роль. Тож прощавай дорогою.

І Ніна поклала слухавку.

Спочатку Сергій здивувався. Потім, подумавши, зрадів: «Чудово. Хоч якийсь час поживу спокійно. Теж мені – цаца. Нічого, побігає, поображається і повернеться. Саме до дачного сезону. Як вона без своїх грядок?». Ніна не повернулася. Залишилась у матері. На розлучення подавати не стала.

Дача за літо заросла травою.

Квартира, де жив Сергій, із затишної та доглянутої поступово перетворилася на барліг.

Сергій навчився варити вареники та картоплю, смажити яєчню.

Ніна жила з мамою, а у вихідні дні їздила з подругою до неї на дачу. Урожай дівчата виростили чудовий!

Вечорами часто засиджувалися допізна, говорили про те, про се.

– Як ти наважилася? Я б так не змогла, – казала Ніні подруга, – невже й справді через розсаду розлучишся?

– Та ні до чого тут розсада. Я ж казала. Просто на той момент я ніби прозріла. Все наше спільне життя промайнуло перед очима. І у ній головним героєм завжди був він. З його бажаннями, думками, почуттями, недугами та радощами. А я навіть другорядною героїнею не була. Так, хатня робітниця. Набридло. Знаєш, дуже виразно це відчула. От і пішла. І не шкодую.

– Невже додому не хочеться?

– Хочеться. Саме додому, а  не до нього. Тож доведеться організовувати дім десь в іншому місці.

– Не просто це, Ніно, ох, не просто.

– Тим цікавіше! Нічого. Поживемо побачимо. Які наші роки!

– А розлучення?

– А що “розлучення”? Мені воно поки що не потрібне. Йому, схоже, також. Знадобиться – організуємо.

– Уявляю, як він у суді заявить, що, мовляв, розійшлися через розсаду, – усміхнулася подруга. – Сміх, та й годі!

А вам смішно?

КІНЕЦЬ.