Я одружена, і я мама. Моєму сину 23 роки, працює в іншій країні. Працює важко і багато, я дуже переживаю, але знаю, що це йому на благо. І досвід новий придбає, і самостійності та впевненості в собі набереться. Я дуже його люблю, намагаюся відпустити, не думати про всі складнощі та тяжкості цього життя.

Він мій єдиний синочок, моя радість. Син з’явився рано, від першого шлюбу, в 19 років. Мама моя твердила: «Дочка ну навіщо? Ти молода, розумна, все життя попереду. Все зіпсуєш, нікому не потрібна будешь. Важко буде, ні освіти, ні роботи, нічого ж немає».

Так от, незважаючи на свою неосвіченість, я народила сина (собі, звичайно). Це 90-ті роки, не те, що одягти нічого, а їсти нічого було. У 19 неповних років я вирішую, що сама все потягну. Та й потягла, зараз мені вже 43. Сина народила, як то кажуть, виростила, вигодувала.

Чоловік перший покинув ще у пологовому будинку. Як згадаю, так здригнуся, як з пологового будинку мене не було кому забирати. Мама сказала: «Іди пішки додому». Винаймала я тоді квартиру. Пологи далися нелегко, загалом, йти могла важко. Так ось про що я?

У мене другий шлюб, працюю як віл. Заробляю непогано. Не мільйонер звичайно, але не потребую. Може, запити у мене зовсім скромні, але нічого мені більше не потрібно. Квартира є, машина, робота, та й годі.

Навіщо це все я пишу? Якби не було сина, і життя моє було б безглуздим. Далі так склалося життя, що дітей більше не було. І якщо розпочати самокопання, заради чого ж ми живемо? Коли перший рубіж життя проскакав, а що далі? Тож думайте, що хочете, а діти це святе. Якщо бог дав, народжуйте. Потім у своїх помилках дуже важко вчитися.

КІНЕЦЬ.