Був чудовий весняний ранок, я як завжди йшов на роботу, в хорошу настрої сонце приємно гріло. 

Та тут я побачив хлопчика, років 12 з рюкзаком на плечах, він йшов і плакав. Та так плакав що іноді навіть не бачив куди іде. 

Люди які спішили на роботу, не звертали на нього уваги, або просто косо дивилися, та ніхто не наважився підійти до нього. Та я все ж вирішив хоча б запитати що трапилося.

• Хлопче чого ти плачеш? – підійшовши до нього спокійно промовив я.

Хлопчина подивився на мене зі сльозами на очах та сказав:

• Я сьогодні рано пішов до школи. А вона закрита, відмінили заняття. Я цього не почув як нам розповідали. А рано вставати довелося, але це таке. Мама з татом на роботі, а ключі я забула дома як рано йшла, і зателефонувати не можу бо телефон розрядився.
• Не хвилюйся ми вирішимо цю ситуацію, не треба так плакати, ти ж вже дорослий.  Ти пам’ятаєш номер батьків?
• Ні не пам’ятаю
• Може маєш десь записаний?
• Немає: – і він знову хотів почати плакати 
• Не треба починати плакати вирішимо ситуацію, я тут недалеко працюю йдемо там зможемо зарядии твій телефон.

Ми пішли до мене на роботу, на щастя там знайшлась зарядка яка б підходила до його телефону, одразу я зарядився телефон, я подзвонив батьками які були здивовані,  цьому та дуже дякували мені, через півгодини після дзвінка приїхав тато хлопчика та забрав його додому.

А на роботі ми ще довго згадували цю ситуацію та сміялися всім колективом і називали мене нянькою.

КІНЕЦЬ.