Вікторія мила посуд на кухні, коли задзвонив її мобільник. – Віко! Не спиш ще? – почувся у слухавці голос її свекрухи. – Н-ні, – здивувалася та. – Дітей тільки-но вклала спати, от посуд мию… А що сталося, Наталю Василівно? Віка не знала, чого чекати від дзвінка свекрухи, тому трохи насторожилася. – Віко, я хотіла тобі сказати дещо важливе, – раптом заявила свекруха. – Дякую, що терпиш мого сина Мишка… – Що-о? – ахнула Віка. Вона не розуміла, що відбувається
– Дочко, у мене тиск… – дзвонила мама Олені. – Не спиш?
– Восьма вечора, рано ще спати.
Чоловік Олени, Тимофій, одними рухами брів спитав, що сталося.
Олена знизала плечима, мовляв, не знаю, але з’ясовуватиму.
В Олени був молодший брат, Мишко. Мамин голос часто набував приреченого відтінку після спілкування з ним та його сім’єю.
– Ми з батьком подумали, що онуків давно не бачили, – тужливо казала мама. – Млинців напекли, дістали з льоху закрутки і поїхали до Мишка та Віки.
– А ви попередили, що їдете?
– Так. Запитали, чи можна. Вони сказали, приїжджайте.
– Хто вони?
– Мишко.
– Він одразу відповів чи з Вікою спершу переговорив?
– Ми батьки! Син сказав, приїжджайте, значить, крапка! – з запалом промовила мама.
– Не гарячкуй, мамо. Мені треба знати подробиці, щоб вас розсудити, – казала Олена.
– А що тут розсуджувати? З’їздили до сина, називається! У Вікі виявився поганий настрій. Вона не витримана, норовлива! І як тільки бідний Мишко з нею живе?
– Чого він бідний? Він, як сир у маслі катається!
– Можна подумати, – пробурчала мама.
Вона явно ображалася на Віку.
– А тато як? – запитала Олена.
По батьку Олена завжди розуміла, чи варто переживати…
– Він засмучений, якщо чесно.
– Так? – насторожилася Олена.
– Отямитись не може.
– Ви настільки невчасно з’явилися?
– А коли треба вчасно з’являтись? Тебе послухати, ми до онуків по запису маємо приїжджати!
– Мамо, я розібратися хочу. Що могло роздратувати Віку? Тільки чесно.
– А я знаю?! Може, діти вивели її з себе. А може вона нас з батьком не любить!
– Ну, це ти сильно… Думаю, ви просто під руку гарячу потрапили.
– Потрапили! – підтвердила вона. – Дістаємо ми овочеве рагу з сумки, а Віка як напуститься: “Навіщо ви його взагалі привезли! Його у нас ніхто не їсть!”
– А млинці їли?
– Їх із пакета навіть не витягли!
– Чому? – здивувалася Олена.
– Віка не дала! Сказала, хай діти спершу поїдять нормально. А то, наїдяться млинців, апетит зіпсують, і все…
– Що ж… Співчуваю.
– Сидимо ми з дідом, і думаємо: а навіщо ми взагалі приїздили?
– Мишко з вами спілкувався?
– Запитав: «Як справи», й у увімкнув телевізор.
– Віка його дивилася?
– Ніколи їй! Вона весь час сварилася! Старша Даринка щось не те зробила. Я хотіла її пошкодувати, а Віка сказала:
«Їдьте до себе додому і там командуйте!»
– А Мишко що?
– А що він? Сидів із виглядом господаря цього бедламу.
– Мамо, ну, я не знаю…
– От і я не знаю, Олено! Жодної поваги до свекрухи!
Коли я була невісткою, то собі такого ніколи не дозволяла! Все! Знову я засмутилася! Ти по телефону поки з батьком поговори, а я піду, валерʼяночки візьму…
– Доброго дня, тату, – сказала Олена в слухавку. — Що там у вас, зовсім все погано?
– Віка так сварилася, ти б чула! – промовив зазвичай спокійний батько. – А вони нічого. Ми засмутилися, а дітям хоч би що.
– І що ви тепер робитимете?
– Ми ж не просто так їздили. Хотіли їх покликати до матері на день народження наприкінці місяця.
– І що вирішили?
– Так, що вирішили… Що вирішили… Кохана! А що ми вирішили щодо дня народження?
– Подзвоню Мишкові пізніше, розвідаю обстановку! – гукнула вона здалеку.
– Ну ось і правильно, – сказала Олена.
– Я теж так думаю, – погодився батько.
– Щоб образи не збирати? – запитала Олена.
– Так! Це може бути надовго. Був у нас один випадок, – понизив голос батько. – Приїхала до нас моя мати. Ти маленька була, Мишко ще не народився.
Ти весь день репетувала, примхлива була. І тут баба Поліна раптом завітала!
Ти лягла на підлогу, і давай плакати.
Мати забрала тебе в кімнату, насварила.
Баба Поліна до такого не звикла і зробила матері зауваження.
– Ти про що тут нашій Олені розповідаєш? – підійшла мама. – Як ми з твоєю мамою посварилися?
– Так, згадав той випадок…
– Олено! – взяла у нього слухавку мама. – Це зовсім інше. Тато порівняв непорівнюване!
– Так–так, звісно, – усміхнулася дочка. – Прямо взагалі інше!
– Поліна Гнатівна мене вчила, як я маю виховувати власну дочку. А я тебе бачила щодня і знала, що ти тільки так розумієш! Не треба було у виховання лізти!
– Так ось, чому у вас такі стосунки прохолодні? Через той випадок? – запитала Олена.
– Ну… Чому ж, – стало соромно мамі. – Я її завжди зі святами вітаю…
– Мамо! Не ображайся ти на Віку. Вона теж дітей виховувала.
– Що ти одне з одним плутаєш? Ми просто вирішили в гості до сина сходити, з млинцями, а нас так погано прийняли.
Олена втомилася бути суддею. До того ж Тимофій їй сигналізував закінчувати розмову.
– Дочко, а ви самі приїдете з Тимофієм на день народження?
– Приїдемо, поки все складається вдало.
– Ой, – схаменулась мама. – А як у тебе справи, дочко? А то я все скаржусь…
– У мене? Та нормально. До нас тут мама Тимофія нещодавно заїжджала.
– І що? – насторожилася мати. – За безлад сварилася?
– Ні. Сказала, що я – найкраща невістка у світі.
– Так? – засумнівалася мама.
– Так!
– Вона таке може сказати?
– Може. І каже. Часто. А мені приємно.
– А за що такі почесті?
– А вона каже, у Тимка характер поганий. Як добре, що з ним хтось живе…
– Так? – зажурилася мама.
– Так! Ось така класна вона в мене. Ну все, мамо, бувай. Тимофій передає вам привіт…
…Вікторія мила посуд на кухні, коли задзвонив її мобільник.
– Віко! Не спиш ще? – почувся у слухавці голос свекрухи.
– Н-ні, – здивувалася та. – Дітей тільки–но вклали спати, от посуд мию… А що сталося, Наталю Василівно?
Віка не знала, чого чекати від дзвінка свекрухи, тому трохи насторожилася.
– Віко, я хотіла тобі сказати дещо важливе, – раптом заявила свекруха. – Дякую, що терпиш мого Мишка…
– Що-о? – ахнула Віка.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Я ніколи цього не говорила, але ти… Ти хороша мати і дружина, Віко!
– Я зараз заплачу…
– Рагу відкривали?
– Смачне виявилося… – похвалила Віка. – А млинці ні.
– Чому?
– Мало! – розсміялася вона.
І Наталія Василівна разом із нею.
– Насправді, я дякую вам. Ви теж хороша свекруха. Розуміюча.
– На день народження прийдете? – запитала та.
– Звичайно! Ми з Мишком вже подарунок купили.
…– Дзвони, Наталко! Пізно вже, спати ляже!
– Боязко якось…
– Набирай, давай, сказав.
– Не зрозуміє…
– Давай.
– Поліно Гнатівно! Вітаю! Ви не спите?
– Наталочко? А я тут концерт дивлюся.
– Дзвоню вам сказати: приїжджайте до мене на день народження двадцять дев’ятого числа!
– Наталочко! Мені вісімдесят два, які дні народження?
– Такі! В колі сім’ї. Приїдуть діти, онуки! Ми вам таксі викличемо… Щоб своїм ходом не йшли. Приїдете?
– З такої нагоди неодмінно буду, – твердо пообіцяла свекруха…
…Ось так легко можна знайти примирення й компроміси в родині…
КІНЕЦЬ.