Сергій робив пам’ятник батькам. Він їх палко любив за життя, вони постаріли і їх не стало. І люблячий син усі свої кошти витрачав на виготовлення дорогого пам’ятника, дуже дорогого та громіздкого.

Так він висловлював свою любов і виконував синівський обов’язок. Йому самому було вже 60 років. Він працював учителем. І всі заощадження та кошти витрачав на цей пам’ятник; нікуди не їздив три роки, харчувався так собі, економив і обділяв свою сім’ю: ні подарунків, ні хороших продуктів, нічого для дружини, для розлученої дочки, для онуків…

Я все розумію. І не засуджую. Але він тяжко захворів і його не стало, я відвідувала його в лікарні. І він усе про цей пам’ятник говорив, бідний. Я думаю, його батьки навряд чи схвалили б таку поведінку, вони ж любили його!

А інший чоловік, звати його Олег, будував будинок для сім’ї. Він мав маленький бізнес – продавав канцтовари. І всі гроші витрачав на цей будинок. Сім’я жила надголодь, вони теж нікуди не їздили, купували якусь арматуру та бетонні блоки. Судилися із сусідом через кордони ділянки.

І він все показував проект та картинку з гарним великим будинком. Мовляв, ще якихось 10–12 років, і вони житимуть у такому будинку. А поки що треба потерпіти і багато працювати. І вкладати всі гроші у будівництво.

Потім він втратив бізнес; календарики та блокнотики перестали користуватися попитом, а він нічого нового не робив. І у бізнес не вкладався. Тільки в будинок. А потім він захворів на розсіяний склероз. Можливо, надірвався.

Він жив майбутнім та працював на майбутнє. А перший чоловік – жив минулим та працював на минуле. Іноді треба зупинитись. Пам’ятники та проекти особняків – це важливо. Дуже важливо. Але є ще справжнє. Справжнє життя тут і зараз. І наше завдання – подбати спочатку про сьогодення. Про живих, теплих, про тих, хто поряд; і про себе – поки ми самі живі і теплі.

КІНЕЦЬ.