Ми підвезли жінку до сусіднього села, вона стояла на узбіччі і несміливо зупиняла транспорт. Майже непомітно. Машин мало, всі поспішають по своїх справах. Ми зупинилися, і жінка сіла в машину, здавлено охаючи: у неї болять спина та ноги. І взагалі вигляд змучений.

Вона палко дякувала і дорогою розповіла, що надривається на городі. З віком стало дуже важко працювати на землі: садити, прополювати, поливати, удобрювати, підгортати… Діти живуть у місті, далеко, рідко приїжджають. І доводиться важко працювати одній.

Але діти добрі! Вони дають гроші. Вони запрошують до себе, але як кинеш город? Вони пропонують купити путівку до санаторію. Вони сваряться навіть і кажуть: «Мамо, навіщо тобі цей город? Ми ж даємо тобі гроші. Ти можеш усе купувати у магазині. Нам ці овочі не потрібні, мамо! Посади квіточки та відпочивай. Не губи себе цією тяжкою роботою!

Це хороші діти справді. І справді, якщо так важко стало працювати, якщо вечорами плачеш від болю в спині, може, послухати дітей? І до санаторію поїхати. Або в гості до дітей. А на городі нехай яблуні ростуть і вишні, за ними не так важко доглядати, як за капустою чи картоплею?

Жінка сумно сказала:

– Розумієте, мене почнуть засуджувати. Якщо я кину город, мене ледаркою назвуть і зненавидять усім селом. Мене й так ненавидять через дітей, за те, що маю добрих дітей. А якщо я не працюватиму на городі, як усі, мені й на вулицю вийти не буде можна!

Ось так. Іноді громадська думка та страх засудження змушують людину повзати на грядках або займатися ще чимось важким, без радості та задоволення. Жити з агресором чи з ненормальним. Вирощувати картоплю, яка гниє у льоху, де киснуть огірки в банках, пліснявіє квашена капуста; їх нікому їсти.

Або цей страх змушує ходити на ненависну роботу, вчитися на непотрібну зненавиджену професію, терпіти негативне, токсичне спілкування в житті. Бо інакше засудять ті, хто не має інших перспектив. Хто назавжди прикутий до городу, до хати, що покосилася, або до похмурої роботи… У кого немає вибору, той і засудить.

І від заздрості перетворить ваше життя на пекло, на каменоломню, де надривалися раби. А ви посміли жити краще!

КІНЕЦЬ.