Того дня у коридорі Маринка не могла знайти собі місце. Здавалось, що ще хвилина цього очікування і вона збожеволіє. Дівчина нервово оглядалась на двері, проте «потрібного» не бачила. У ці миті пригадувала бабусю, яка любила казати, що очікування – найбільша кара для людини.

Тоді маленькій Маринці було 6 років. Вони саме йшли зі школи, коли вона побачила ту ляльку. Вона у всьому була ідеальною – плаття, колір волосся, сумка, капелюшок, а які у неї очі були!

Дитина аж застигла перед величчю іграшки, доки до неї не підійшла мама та бабуся.

– Доцю, ти на ціну поглянь і змилуйся наді мною! – сказала мама, помітивши захоплення доньки лялькою!

– А може ти мені подаруєш її на день народження? Або ще на якесь свято?! – прохала дівчинка так, ніби це все, чого вона хотіла у житті.

– Доню, це дійсно дуже дорого, може тобі якась інша лялечка сподобається? Дивись, інші нічим не гірші й набагато дешевші!

– Я не хочу інших! – виголосила Маринка й показово обернулась до мами з бабусею спиною й вирушила до виходу.

Всю ніч Маринка крутилась на ліжечку, снилась її та сама лялька. Як подруги нею захоплюються, як вона її одягає та розчісує, як засинає поруч. Прокинулась вона з відчуттям порожнечі, адже «це лише сон». Проте, повернувши голову, дівчинка побачила свою ляльку просто на подушці.

Вона охопила її в обійми, а тоді стрімголов помчалась до мами з радісною посмішкою.

– Матусю, ти таки її купила! Я така рада! Дякую!

– Дякувати будеш бабусі! Дуже вона тебе любить, що такими дорогими подарунками балує! Вона вчора ввечері її принесла, ти вже спала тоді.

Коли Марина пригадувала цей ранок, то у неї на обличчі відразу з’являлась посмішка. Бабуся часто її «балувала», мама не завжди це підтримувала й інколи докоряла їй. Бабуся твердо відповідала: «Колись ти теж буда маленькою і тебе балувала. Нічого, з’являться онуки, то і сама все зрозумієш!»

Згодом у них з бабусею з’явилась перша спільна таємниця від інших. Річ у тім, що у 6 класі у Марини почалися серйозні проблеми з математикою, батьків викликали до школи. Саме з цим вона прийшла до бабусі. Та підтримала і вони пішли разом до школи, а потім ще кілька тижнів разом підтягували місця, де дівчинка відставала, а батьки так про це нічого і не дізналась.

А потім спільних таємниць ставало ще більше. Почалось все з її першого справжнього кохання, де бабуся була справжнім слухачем, порадником, жартівником та купцем нового вбрання для побачення.

Бабуся завжди знаходила час та можливості для улюбленої онучки, а зараз Марина відчуває порожнечу від того, що не має з ким зітхнути й до кого пригорнутися.

«Ну скільки ще це триватиме?» – думала Марина й поглядала у вікно, де йшов дощ. Вирішивши на пару хвилинок вийти й провітритися.

Бабуся жила сама. Дідуся не стало ще до народження Маринки. Ще якийсь час бабуся працювала, а потім жила на пенсію, проте для онуки завжди могла знайти пару гривень, якщо вона просила. Коли Марина була підлітком, то обіцяла бабці все повернути, адже розуміла, як важко її жити, проте вона лише з посмішкою відповідала: «Ну і навіщо мені їх повертати? У мене всього вистачає. Я ж не буду їх тут купою складати!»

Перший серйозний страх її охопив ще рік тому. Бабуся сильно захворіла, ліки були дорогими й батьки самі не справлялась, тому студентка Марина почала шукати підробітки. Їй було важко все поєднувати, проте вона була готова на все, аби бабусі стало краще. І згодом їй справді стало.

Коли Марина повернулась після прогулянки, то виявила бабусю, яка йшла з молодим лікарем по коридору.

– Що трапилось? Я так переживала за тебе!

– Ой, мені трішки не добре, Маринцю, не хвилюйся, цей лікар мене от до тебе провів і зараз все тобі розповість!

– Не хвилюйтесь, ваша бабуся здорова. Знаєте, таким людям інколи уваги бракує, от їм і здається, що щось захворіли. Я вам дам рецепт з комплексом вітамінів ну і з лікарських побажань – більше любові та уваги до бабусі – говорив Олександр Матвійович з певною тривогою у голосі, пильно вдивляючись в очі Марини.

– Ох, і таке ж буває! Бабуся нас так всіх налякала! Вибачте, лікарю, що так звертаємось до вас часто – сказала сором’язливо Марина, адже це вже втретє бабуся удавала хвору і сказала її везти саме до цього лікаря.

– Нічого страшного, я у цьому й для себе щось хороше знайшов! – промовив скромно Олександр – З вашою бабусею познайомився і з вами. Хотів би вас у кіно запросити. Ваша бабуся казала, що через роботу ви давно не відпочивали, а, як лікар і чоловік, хочу допомогти вам це виправити. Ви зайняті сьогодні?

– Ні – здивовано відповіла Марина, намагаючись осмислити все сказане лікарем.

– Тоді сьогодні й зустрінемось, адрес у мене вже є! – підморгнувши бабусі, повідомив він.

Марина лише кивнула, а коли вони з бабусею нарешті вийшли з лікарні, то накинулась на неї: «Ну і що це за цирк ти влаштувала? Я собі місця не знаходжу! Не знаю, як ти там! А ти ігри граєш!

– Ну, внучко, ти зараз вся у роботі, а я ж хочу швидше твоє весілля відгуляти й правнука поняньчити. А лікар красивий, розумний, перспективний, одружений ще не був! Те, що треба!

– Боже, бабусю, як я тебе люблю!

Сім’я – це найцінніше, що є у нашому житті, а бабусі… Скажу одне: кожному з нас потрібна бабуся!

КІНЕЦЬ.