Кожна наша розмова з чоловіком закінчувалася тим же. Ми сварилися та по кілька днів не розмовляли. Мій чоловік завжди мав рішучий характер. Всі мої намагання переконати його були марними.

Попри всі непорозуміння ми кохали одне одного, нам було добре разом.

У нас росла одинадцятирічна донька. Але я все життя мріяла про двох дітей. Я й сама росла в сім’ї, де було троє дітей. Ми досі ладнаємо та приїжджаємо одне до одного в гості. Це ж таке щастя мати дітей від коханого чоловіка. З появою дитини ти наче знову стаєш на кілька років молодшим, впадаєш у дитинство. Чого не скажеш про мого чоловіка.

Він терпіти не міг дитячі крики, істерики, прив’язаність до дому, допоки дитина не стане більшою.

Він у мене працює хірургом. Тож відпочинок та спокій вдома для нього дуже важливий.

Однак одного дня він мене вразив своєю заявою.

Прийшов з роботи та запитав, чи я хочу стати матір’ю ще однієї дитини. Хлопчика.

Чесно, я стояла й не знала, що на це сказати. Тоді він продовжив:

– Вчора я прооперував хлопчика.

З ним трапився нещасний випадок у дитячому будинку, де він росте. Я успішно зробив хлопчику операцію. Коли він прокинувся та глянув на мене своїми милими оченятами, перше, що він запитав: “Таточку, ти повернувся та врятував мене?”

Я не встигла сказати слова, як чоловік далі продовжив:

– Дорога, я знаю, як ти мріяла про ще одну дитину.

Візьмімо цього хлопчика до себе.

Я відчуваю, що це буде правильним рішенням.

Я розуміла, що якщо чоловік сам про це попросив, то все не просто так. Я не стала йому перечити. Тим більше я давно хотіла стати матір’ю вдруге.

Ми почали збирати всі необхідні документи та провідувати хлопчика в лікарні. Перший час він не називав мене мамою. І лише за три місяці я почула це заповітне слово.

Я дуже рада, що ми з чоловіком взяли того хлопчика.

Ми мріяли про другу дитину, а ще хлопчик тепер має люблячих батьків.

КІНЕЦЬ.