Я зі своїм чоловіком вже в шлюбі живу чимало років.

Останнім часом ми стали задумуватися над тим, що нашій дитині маємо допомогти з житлом обов’язково, бо хто, як не ми зможе забезпечити їй хороше майбутнє.

Зараз перспективі в країні зовсім невеселі, дітям самим в доросле життя буде йти важко, тому потрібно їм допомагати і старатися забезпечити житлом, адже купити квартиру молода людина точно не зможе, а це запорука щасливого та стабільного майбутнього життя.

Живемо ми з Петром, звичайно, зовсім небагато, тому добре розуміли, що прийдеться і кредит брати на це і економити дуже на всьому, навіть продуктах харчування, аби здійснити задумане нами.

Та згодом ми обоє стали сумніватися в цьому.

Подивилися на своїх родичів та друзів і їхніх дітей, і передумали, напевно, робити цього не будемо.

– Але чому ж ви передумали про це, невже недобре, коли у дитини буде власний дах над головою і ви всі будете спокійні? – Запитують мене знайомі, з якими ми поділилися планами своїми.

От я не знаю чому, але це тільки якось заспокоює дітей, не дає їм самим думати про своє майбутнє і якось рухатися вперед.

У моєї знайомої невістка в маленькій однокімнатній квартирі в районі нещодавно другу дитину народила.

Ця моя знайома все життя тільки й говорила про те, що на собі економити буде кожну копієчку, якщо прийдеться, але синові старт в життя хороший сама забезпечить гарний, дасть йому все, що зможе, що б це її не вартувало, аби йому добре жилося.

Ростила вона його одна, важко було їй, зрозуміло, і дійсно, таки вона на собі економила дуже, але купила в кредит йому квартиру, як старт хороший у житті, про що лише й мріяла тоді чимало років.

На весілля подарувала ключі у вигляді подарунка, всі такі здивовані були, що вона ту квартиру сама придбала, бо знали, як скромно вона жила сама, бували часи, що крім хліба вдома у неї нічого не було, аж не вірилося в це.

Деякі знайомі та родичі навіть дуже заздрили їй.

І ось відтоді минуло сім років, але ситуація і досі, на жаль, не весела.

– Зрозуміло. Віз і нині там? Я чомусь думаю, що вже знаю, що ти мені розповісти хочеш. Я теж знаю про такі випадки.

– Так, ти маєш рацію. Сидять в тій самій маленькій кімнатці усі разом, що мати з останніх сил купила за гроші які збирала багато років, кожну копійчину берегла для сина, на собі зовсім економила.

Невістка з декрету в декрет йшла, вдома з дітьми, з дня весілля практично не працювала вона зовсім, не заробляла нічого, син бігає на роботу з району щодня, дві години на дорозі в один кінець, на трьох видах транспорту, бо робота далеко від житла.

Тіснота.

Чотири людини в одній маленькій кімнаті, непросто так жити і це зрозуміло.

А найобразливіше, що потрібно розширюватися, але вони тільки руками розводять – неможливо, мовляв, важко їм зараз, бо часи видалися непрості.

Грошей немає на щось інше, крім елементарних речей, і коли будуть, ніхто не знає.

Так і живуть вони собі спокійно, вже звикли до такого життя.

Дах є над головою, та й добре, хоч і поганенька квартира, зовсім без ремонту, зате своя, хоч за оренду платити не потрібно.

– А ти думаєш, що їм жилося б краще, якби не було у них не було свого власного куточку для проживання? Де б вони жили всі разом, в разі чого, можливо, їх сім’ї би ще важче було б? Дякуючи рідній матері, все-таки допомогла в житті вона їм добре. Адже квартира в наш час, дійсно справжня розкіш, – одна моя знайома мені сказала якось.

А ти знаєш, я думаю, не пропали б вони й самі, у них ще й краще б склалося життя.

У всякому разі, на вулиці б не залишилися, якось все рівно ворушилися і влаштовувалися б.

Варіантів зараз у них дуже багато, головне бажання, від оренди квартири до того ж кредиту.

А так, звичайно, що ж старатися так, адже дах над головою у них є, ось і не спішать щось міняти у своєму житті, бо й так добре їй було, вони не звикли гроші відкладати, бо завжди знали, що дах над головою в них є.

А роки йдуть, накопичується втома, різні турботи і негаразди виникають, йде настрій молодий, з кожним роком почати вирішувати проблеми все складніше, коли діти виростуть, а вони почнуть старіти тоді точно не куплять нічого.

Діти знову ж таки тепер двоє буде.

Не здивуюся, якщо і через десять років вони в тій же квартирі будуть сидіти.

А що ж вони самі дітям своїм залишать?

Ось і думаю я тепер – можливо, ну його, не потрібно на собі кожну копійку рахувати і економити, допомагаючи дітям?

Нехай починають з низького старту, сподіваються тільки на себе.

Дивишся, досягнутий в житті більшого, гарних висот, а то коли все готове, то вже ніхто нічого й не цінує зовсім.

Хто його знає, як краще?

Дай – недобре, і дай – теж не знати чи це на краще.

От сидимо з чоловіком і досі не знаємо.

Чи потрібно нам свого сина забезпечити окремим житлом, економлячи на собі, щоб йому згодом краще жилося?

КІНЕЦЬ.