Липневе полуденне сонце заливало світлом і теплом сільські вулиці, весело цвірінькали птахи.

Вдалині було чути дитячий галас – це малеча хлюпотілась на мілководді.

У селі була тиша – всі у полі. Під розлогою вербою на лавці сиділа жінка похилого віку і тихенько колисала немовля.

Біленька мала з блакитними оченятами з насолодою обсмоктувала сухарик.

– Що, Олечко, зубки скоро полізуть? – бабуся заглянула до малечі в колиску. – Ну, їж, їж…

– Привіт, тітко Валю! – почулося від сусіднього будинку.

– Привіт, Людо, – Валентина кивнула сусідці.

– Внучка он як уже підросла, – Людмила підійшла і заглянула в колиску. – Щось вона не схожа ані на Василя твого, ані на Галину. Твої чорняві, а дівчинка он біленька.

– Ти теж помітила? – Валентина примружилася. – От і мені здається, що Олечка твого Миколу схожа. І очі схожі, і ніс, і родимка на спинці. Ніби ж і у Миколки твого така ж сама? Треба в сільраду сходити, переписати дівчинку на твого чоловіка. Якщо дитину зробив, то нехай платять аліменти…

– Та ти що, тітко Валю! Нема у Миколи ніякої родимки. А Олечка ваша – точна копія Василя. Усі риси он підібрала – і очі, і носик, і щічки…

– Так? Мабуть, сплутала я щось. А чуєш, Людмило, що у нас на фірму нову працівницю в зали в їдальню? Наче молоденька зовсім, тільки з училища.

– Чула, а що?

– Та ось, все вона на Миколку твого дивиться. Який молодець мужик. Кажуть, що він над нею начебто шефство взяв. То води підвезе, то з каструлями допоможе, то з продуктами. Ось і зараз усі мужики по домівках, а твій Миколка їй там допомагає.

– Ох, тітко Валю, ніколи мені тут ляси точити! – Людка сплеснула руками. – Бігти мені треба… Зовсім забула я дещо…

Молода жінка, не озираючись, швидко побігла вулицею.

– Біжи, люба, біжи. Навіть хату не закрила, – Валентина подивилася на онучку. – От любить Люда плітки розносити по селу. А працівниця нова зовсім не красуня.…

Валентина пересіла в тінь, посунула колиску й замислилась…

…П’ять років тому її єдиний син Василь прийшов увечері з танців, і сів на лавку біля вікна.

– Мамо, я одружуюся, – раптом заявив він.

– Господи, Васильку! А на кому? – ахнула Валентина.

Хоча вона вже знала відповідь…

– На Галі моїй… – відповів син.

Зітхнула Валентина, але що робити? До цього все йшло. Проти Галини нічого вона не мала.

Дівчина рано залишилася сиротою, жила у тітки в сусідньому селі.

У хаті родичів Галина і куховарила, і прала, і нянькою, і на городі за двох працювала.

Тітки не стало, як дівчині виповнилося шістнадцять років.

Ось тоді сестри і вказала їй на двері. Повернулась Галя до свого села, влаштувалася на ферму.

Там Василь її й придивився. Рік зустрічалися, а як вісімнадцять років Галині виповнилося, так одружитись і надумали.

Прожили молоді разом п’ять років. Добре жили, мирно і дружно, та ось тільки діток усе не було в них.

А минула зима аж надто недобра була, то мороз, то відлига.

Їхав Василь на тракторі, та й опинився на узбіччі… Не стало його…

Як на поминках голосила Галя, без сліз і не згадаєш… А через місяць вона зібрала валізу.

– Вибачте, мамо, не можу я тут, все Василька нагадує. У місто поїду, на фабрику влаштуюсь.

А що на це Валентина могла сказати? Втерла сльози, перехрестила в слід і залишилася одна сумувати…

…Пройшов рік. Валентина прийшла з роботи ввечері. Вона прикрила за собою хвіртку, підійшла до вхідних дверей і здивувалася – засув був відкритий…

Валентина зайшла в хату, глянула на підлогу в коридорі й оторопіла. В будинку хтось був!

Біля грубки стояли старенькі чоботи, на гвіздку куртку хтось почепив, а на лавці рюкзак поклав…

– Господи, та що це ще за гості в мене?! – пробурмотіла Валентина.

Вона зайшла в залу, глянула на ліжко і аж рота прикрила долонею від побаченого…

На ліжку спала Галина, а поряд з нею… Немовля.

Невістка тоненька, та й дитинка крихітна.

Прокинулася Галина, підскочила, кинулась до свекрухи:

– Вибачте, мамо, нікуди мені йти!

Всю ніч тоді проговорили жінки, а вранці злягла Галина… Не витримала, виснажилась дуже…

– Агов, Петрівно! Ти заснула, чи що? – чоловік злегка торкнувся Валентину за плече.

– Ох, Михайле! Привіт. Замислилась я.

– А, ну гаразд. Восени місце для твоєї онуки в садку буде.

– Дякую, Мишко…

Дуже голова допоміг тоді Валентині. Прийшла вона після приїзду Галини у сільраду:

– Михайле, ось невістка з міста повернулася, – сказала вона.

– Добре, дуже вже робочі руки нам потрібні.

– Вона з дитиною повернулася…

– Ого! – Михайло здивовано підвів брови.

– Мишко, запиши дитинку на Василька мого, га?

Голова переглянув довідку з пологового.

– Валю, сина у тебе не стало у грудні, а дівчинка в листопаді народилася.

– Та знаю я, Мишко. Але ж нікого, окрім Галі, у мене немає, а так онука буде…

Не зміг Михайло відмовити, записав Олечку на прізвище Василя і по–батькові дав Василівна.

Так і оселилася у будинку Валентини онука Ольга Василівна. А як відмовити? Коли дружина у голови слаба дуже, то Валентина по-сусідськи їхніх дітей до себе забирала. Няньчилася з ними, не розбираючи, де свої, а де сусідські…

…Маленька в колисці закректала.

– Що ж ти не спиш, Олечко? – Валентина схилилася над дівчинкою. – Сухарик зʼїла вже? Закривай оченятка і спи…

Дивлячись на внучку, згадала Валентина ту нічну розмову з невісткою…

…Познайомилася Галина у поїзді з чоловіком. Розповіла про горе своє, про чоловіка коханого, якого не стало так рано.

Сергій теж їхав у місто за кращою долею. Сам з дитбудинку, нічого нема, та й дружину собі таку ж знайшов.

Добре жили вони, а як настав час народжувати, так і не стало дружини… І дочку з собою новонароджену забрала…

Виявилося, що не можна було діток його дружині мати. Та хто б там, у дитячому будинку, їй про це розповів би?

Ось Галина й пошкодувала Сергія. А як же ж? Серце жіноче жалісливе.

Влаштувалися вони працювати на одну фабрику. Жили по різних гуртожитках, не хотіла Галина нове життя отак одразу починати.

Пізно зрозуміла, що вагітна.

– Вже п’ять місяців термін, жінка–лікарка строго подивилася на неї поверх окулярів. – Не хочеш дитину? А раніше де була?

Місяць пролежала у лікарні Галина, на фабрику повернулася, а там начальниця каже:

– Ти знала, що вагітна! Кімнату в гуртожитку захотіла? Не буде тобі нічого, за прогули звільню!

Допрацювала Галина до самих пологів, а з пологового будинку повертатися нема куди.

Гуртожиток для одиноких, а вона тепер сімейна. До Сергія не пішла, аж надто соромно їхні стосунки почалися.

Нічого не сказала йому. Зібрали подруги їй трохи грошей, посадили на потяг, і поїхала Галя до свого села.

…Ох, і тяжко довелося Валентині! Олечка маленька плаче, хазяйство не попоране, снігом будинок замело, та ще й на роботу треба.

А тут Галина ще й дуже слаба. Всім селом тоді допомагали Валентині. Хтось дитину няньчити візьме, хтось корову подоїть, хтось Галині води і ліки подасть.

Так усі разом невістку й виходили, і дитину вигодували. А якщо хтось і подумав, що Олечка не від Василя, то ніхто слова поганого не сказав.

Любили і поважали на селі і Валентину, і Галину.

Бігли дні. Турбота про Олечку зріднила ще більше невістку і свекруху. Зміцніла Галина, одужала, та тільки молока не стало. Вирішили на сімейній раді, що Валентина буде з Олечкою сидіти і за господарством стежити, а Галина на роботу вийде.

А в травні на порозі будинку з’явився незнайомий чоловік. За плечима мішок, одягнений акуратно, та тільки голова майже вся сива.

Валентина того дня на городі бігала між грядками та колискою. Вже садити пора, а Олечка якраз заслабла. Як глянула Валя на незнайомця, то так і зрозуміла все – з Олечкою вони на одне обличчя.

– Хазяйко, це Іванівка?

– Іванівка.

– А де тут Галина живе? – запитав гість, назвавши прізвище.

– А тобі нащо? Я її мати.

– Та працювали ми разом, ось відвідати хочу.

– На фермі вона, – не стала нічого приховувати Валентина – все одно ж знайде.

Того дня Галина прийшла з роботи пізно. Довго сиділа біля ліжечка дочки, а потім плакала, обійнявши Валентину.

– Слухай своє серце, доню, – гладила по голові Галину свекруха. – Василя не повернути, а ти ще молода. Та й Олі батько потрібен.

І знову, сама не своя ходить Галина, важко зітхає Валентина…

Похитує колиску бабуся і не бачить, що заснула давно вже онука.

На пухких щічках рум’янець, сухарик у ручці тримає. Раптом наприкінці вулиці з’явилися дві постаті. Примружується Валентина, намагаючись вгадати, хто йде.

– Ох, Олечко, схоже, батьки твої йдуть…

Підійшли Сергій із Галиною, соромляться, мовчать.

– Мамо, це Сергій… – сказала Галина.

Взяв Сергій натруджену руку Валентини, поцілував:

– Здрастуйте, мамо. Мені без Галини, доньки вашої життя нема…

Ну і добре, будуть у дівчинки і мати, і батько. А що ж Валентина?

Рада вона і за дівчинку, і за невістку.

І хто ж її осудить?

КІНЕЦЬ.