– Тоді й забирайтеся звідси, ясно?! – примружившись, заявила Іра.

Марина подивилася на свого батька, але він відвів очі.

– Ну що ж… До цього все йшло, – подумала дівчина. – Йому на мене абсолютно все одно…

…Марина росла у щасливій родині. Батьки любили один одного, дбали про доньку, і була в них в домі прямо ідилія.

Марина була єдиною дитиною і, звісно, її балували.

Однак дівчинкою вона росла доброю, не зухвалою. Коли на інших дітей сварилися, Марині – розтлумачували все. І цього було достатньо.

Вони багато розмовляли й обговорювали всі ситуації, які відбувалися у сім’ї. Від Марини нічого не приховували. А ще – довіряли. І дівчинка дуже переживала цю довіру втратити.

Ну як можна обманути маму і піти не туди, куди вона сказала, якщо вона впевнена, що Марина не обмане і не підведе?

І впевнена, що все буде гаразд. Тоді як решта батьків виховувала дітей заборонами і все одно нічого не досягали.

Діти просто робили так, як їм хотілося, тільки таємно. Марині аж неприємно ставало від цього. Вона часто чула розмови подруг про свої пригоди.

Вони мало що розповідали батькам про своє життя, і тому ще частіше потрапляли у всілякі історії.

– Бідні їхні мами й тата… – думала Марина. – Якби вони дізналися, де і з ким насправді їхня донька, вони б оторопіли!

Вона сама розуміла – що добре, а що погано…

Ідилія в їхній сім’ї тривала рівно доти, доки Марині не виповнилося дев’ятнадцять років.

Вона вже навчалася в інституті, в який вступила сама, на державне. Одного дня вона дізналася, що Наталя, її мама, дуже заслабла.

І дуже скоро, буквально за кілька місяців її не стало…

Дівчина важко перенесла втрату. Ледве не закинула навчання, плакала…

Поступово, потрохи, вона заспокоїлась… Згадуючи мамині слова, а Наталя дуже хотіла, щоб дочка здобула вищу освіту, вона брала себе в руки і, витерши сльози, вирушала на навчання, хоча нічого не хотілося.

Тато теж дуже сумував…

…Так минув рік. Якось, Марина повернулася додому з навчання. Вона пішла на кухню, дістала миску з котлетками і вирішила розігріти собі вечерю.

Раптом вона почула звук ключа у замку.

– Тату, ти котлетки будеш?! – гукнула вона з кухні.

– Доню… – почувся голос її батька. – Почекай трохи з котлетками. Підійди, будь ласка, сюди!

Марина здивовано вийшла з кухні в коридор і застигла від несподіванки.

– Тату, хто це?! – тільки й вигукнула вона.

Батько прийшов не один. Поруч із ним стояла молоденька незнайомка. Дуже молоденька…

Батько раптом обійняв її за талію і сказав:

– Знайомся, Марино, це – Іра. Вона… Ми з нею дуже добрі знайомі. Друзі…

– Давні друзі, – млосним голоском додала жінка і погладила батька по руці.

Марині стало неприємно. Жінка була явно молодшою за батька. Та що там казати! Вона була ледь старша за саму Марину! І що значить «давні друзі»?

Вголос вона нічого не сказала, а батько, бачачи її стурбований вигляд, запросив гостю до столу.

Вони посиділи. Пили чай. Марина дістала з кухонної шафки печиво й цукерки і поставила на стіл. Тільки розмова не клеїлася. Марина мовчала, не знаючи, що сказати.

Дівчина кидала на батька важкі погляди. Батько сипав жартами та компліментами, нахвалюючи обох дівчат, проте, не забуваючи при цьому обіймати Іру за плечі.

– Ірочка житиме у нас, – нарешті заявив він.

Марина підвела від подиву брови і відкрила, було, рота, щоб висловити все, що думає з цього приводу, але Іра раптом почала говорити, піддобрюючись перед нею, безглуздо посміхатися і нервово сміючись.

Вона говорила про те, як любить Івана і як їм важко бути в розлуці. Як довго вони йшли до свого щастя і тепер… Хіба Марина така погана, щоб розлучити два люблячих серця? Вона ж уже доросла і розуміє, що до чого!

Марина була вкрай здивована.

– Довго йшли до свого щастя?! – повільно перепитала вона.

Батько посміхнувся, обійняв обох дівчат і перевів все на жарт, сказавши що, мовляв, коли серйозні почуття, то і місяць очікування роком здається.

Так і залишилася Іра жити в Івана з Мариною. Якийсь час пасія батька намагалася налагодити стосунки з Мариною, але та на контакт не йшла. Вона не сварилась, була ввічлива, але не проявляла жодних люб’язностей.

Насправді Марина ледве терпіла її. І все поривалася серйозно поговорити з батьком наодинці.

Однак ніяк не вдавалося. Іра ходила за Іваном буквально по п’ятах, і якщо він залишався наодинці з дочкою, то з’являлася вона і вела його в кімнату, яка ще недавно була спальнею, де спали мама й тато Марини.

А тепер… Тепер звідти долинав сміх цієї дівчини.

З часом Іра ставала все нахабнішою. Не маючи жодних прав на житло, вона поводилася в ньому, як господиня. Фиркала до Марини. Щоправда, не при батьку.

Якось вона заявила, що хоче зробити ремонт.

– Так, люба, як хочеш, – як завжди погодився батько, дивлячись на Іру масляними очима.

– Я тут подумала… У Марини кімната більша, аніж наша…

При слові «наша» Марина аж стрепенулася.

– Треба помінятись! Марина переїде у нашу спальню, а ми до її кімнати, а то нам тісно! Нас же двоє, а вона одна, – надувши губки, повідомила Іра і присіла ближче до Івана.

– Звісно, люба, чудове рішення, – підтримав батько, погладжуючи Іру по плечі і не зводячи з неї очей.

– Що? – перепитала Марина.

– Ти що? Не чула?! Тобі кажуть, що треба помінятися. Кімната твоя потрібна! Вона більша! – майже прокричала Іра.

– Але я не хочу мінятися! Я в цій кімнаті все життя живу, і вона мені подобається! – заперечила Марина.

Вона все чекала, що батько нарешті прокинеться від цього дивного сну і підтримає її.

Але ні. Батько мовчав.

Іра дивилася на неї з переможним виглядом.

– Забирайся тоді давай звідси! Зрозуміла? Або ти поступаєшся нам кімнатою або йди!

Марина не вірила своїм очам і вухам. Батько дозволяв цій дівчині все! Навіть так говорити з нею! Він мовчав! Просто мовчав!

Стримуючи сльози, Марина вибігла з кухні. Склала свої речі в сумку і вискочила з дому, гримнувши дверима.

Бути там з деяких пір стало неможливо. Тільки вискочивши з під’їзду і завернувши за кут, вона дала волю сльозам. Вона сіла на лавку на дитячому майданчику.

Все, з минулим закінчено. У неї більше немає матері, у неї більше немає батька. Все…

Вона подивилася на годинник і прикинула, чи встигне на останню електричку.

У сусідньому місті жив дідусь Марини по маминій лінії, Станіслав Борисович.

Дуже літній, але досить бадьорий чоловік. Рік тому Марина їздила до нього у гості, відвідувала.

Там поряд жила мамина сестра, ось вона й допомагала Станіславу Борисовичу.

Приходила прибирати в квартирі, купувала продукти, ліки, якщо вони були потрібні.

– Доброго дня, дитино! Радий тебе бачити! Тільки що ж ти в ніч? Та й не чекав я тебе, спати вже збирався…

– Я дзвонила тобі, дідусю, але телефон недоступний, – пролепетала Марина.

Вона змерзла і трохи змокла – був під дощ. Обличчя її було мокре водночас і від дощу, і від сліз.

– Ох, біда з цією технікою! – взявся за голову Станіслав Борисович. – Розрядився він у мене, зарядити я його зарядив, а увімкнути забув…

Дідусь закрив двері за Мариною, вона почала роззуватися, а Станіслав Борисович кинувся в кімнату, щоб увімкнути свій телефон.

Марина розповіла йому свою сумну історію.

– От і розумниця, що поїхала. Ох, сором який! Привів у будинок кралю і без сорому зовсім… Ганьба. Докотився Іван, – журився дідусь, хитаючи головою. – А ти не плач. Живи в мене, місця нам вистачить!

На навчання, звісно, їздити від діда було не дуже зручно, доводилося рано вставати, щоб встигнути на електричку.

Але Марина намагалася терпіти. Залишилося трохи, і вона закінчить навчання. А потім знайде роботу, винайме квартиру. Все налагодиться. Так заспокоювала себе дівчина.

Батько не писав, не дзвонив. Оце було дивно! Невже він вважав, що дочка з усіма труднощами впорається сама? Куди вона поїхала в ніч? Де почала жити? Дивно, що йому було байдуже. Марина гірко зрозуміла, що Іра добряче повпливала на батька.

Через місяць у Марини був день народження. Іван переказав їй на картук доволі пристойну суму. На подарунок було сказано в повідомленні.

«Дякую», – коротко написала Марина у відповідь.

Вони з дідусем посиділи за столом. Марина купила маленький тортик.

Жили вони дуже скромно: на стипендію не дуже розбіжишся, а у Станіслава Борисовича Марина брати гроші відмовлялася, хоча той все одно намагався їй їх постійно пропонувати.

Так минув рік. Марина закінчила навчання, отримала диплом. Батько дуже рідко писав їй повідомлення. Запитував, як справи.

Марина спочатку ігнорувала їх, а потім почала відповідати, що нормально. Чудово навіть.

Батько читав її відповіді, але далі розмови не продовжував.

А одного разу продовжив. Він написав, що в нього справи не дуже. Ірина забрала в нього дві частки квартири, що належали йому.

Після того як не стало мами батько записав її частку на себе, а Марина була в такому стані, що ні про що не думала і з усім погодилася.

Жили вони дружно, ніяких чвар не було.

Її свідоцтво про право власності лежало в теці з документами на дні великої сумки, яку вона тоді взяла з собою. І тепер вона зраділа своїй передбачливості.

– Так–так, – сказала Марина сама собі, прочитавши повідомлення. – Батько втратив майно…

Батько повідомив, що Іринка, як тільки він їй відписав свої частки, раптом стала до нього зовсім байдужа.

Розлюбила його, хоч і обіцяла бути з ним усе життя! І вона… Вона переїхала під приводом, що їй треба доглядати слабу матір.

А кімнату почала здавати в оренду. Ту саму, де колись жила Марина. А потім свої частки продати планує, як пройде час.

– І я продам свою частку! – вирішила дівчина. – Нехай батько сам розбирається. Ось хай живе тепер із чужими людьми.

Марина влаштувалася на роботу. Спочатку все–таки жила з дідусем, він дуже просив, бо переживав, що вона витрачатиме гроші на оренду.

– Спочатку стань на ноги! Встигнеш ще! – усміхався Станіслав Борисович.

Марина була йому дуже вдячна. А потім через деякий час вона продала свою частку і взяла в кредит квартирку. Дуже їй хотілося мати власне житло.

Батько просив її не робити цього:

– Ти ж хороша дівчинка! Не роби такого… Якщо ти продаси частку, тут поселяться чужі люди і мене зовсім виставлять… Доню… А я? Як я житиму?

…Вони зустрілися з ним у парку. Марина відзначила, що Іван дуже постарів за ці роки. Зараз би ніяка Іринка на нього й не подивилася б. Хоча… Там і тоді не було почуттів. Один розрахунок. Хто б сумнівався…

– А ти не думав тоді зі своєю Іринкою, як житиму я? – тихо промовила Марина. – Тобі було все одно, коли вона виставила мене з власного дому.

У тебе було кохання. А тепер я маю тепер своє життя. Я звикла бути без тебе. Мені добре. Дякую дідусеві – дав притулок…

Сказавши це, Марина піднялася з лавки і попрямувала, не озираючись, по доріжці.

На неї чекало нове життя…

КІНЕЦЬ.