Останні три роки Іван Кузьмич зимував у квартирі сина, а з весни до пізньої осені проводив на дачі, щоб зайвий раз не викликати роздратування у невістки. Коли дружини Івана Кузьмича не стало, дідуся умовили віддати свою квартиру онукові з молодою дружиною, але замість обіцяного спокою та підтримки в сім’ї сина, літній чоловік отримував щодня тільки докори.

Іван Кузьмич мовчазно, по-чоловічому зносив усі ці нападки невістки, а навесні був уже на дачі, сиро й незатишно, зате спокійно. Коли закінчувалися продукти, дзвонив до сина, і той привозив усе, що потрібно. Іван Кузьмич віддав картку, на яку перераховувалася пенсія, синові, щоб той оnлачував продукти та заливав телефон.

Щоправда, продуктів похилого віку чоловік замовляв небагато: хліб, тушонку, крупу, макарони.

Часто виручав город: урожаї овочів, фруктів та ягід були чудові. Тому на картці пенсіонера згодом накопичилася чимала сума. І ось, глибокої осені, коли всі дачники вже роз’їхалися, Іван Кузьмич залишився один із несправним телефоном. Тиждень чоловік чекав, що син почне турбуватися, чому ж у батька відключено телефон і приїде сам.

Але син не приїжджав. Продукти закінчувалися, ночами ставало все холодніше, і тоді Іван Кузьмич вирішив дійти до найближчого села і попросити у когось телефон, щоб додзвонитися до сина. Іван Кузьмич постукав у хвіртку старого, але охайного будиночка. Двері відчинилися, і на порозі з’явилися жінка. Вона посміхалась і запросила його додому.

Іван Кузьмич пройшов до кімнати. Весь будинок випромінював спокій та затишок, а кухня просочилася ароматом трав. Поки він розмовляв із сином, Ганна заварила чай на травах, поставила на стіл мед, варення та неймовірно ароматне печиво. Дві години пролетіли, як одна мить. Розмовляли, як старі друзі.

Чоловіка Ганна втратила десять років тому, діти вже виросли. Сама жінка вийшла на пенсію та оселилася тут, на природі. Розповів Іван Кузьмич і про свої прикрощі.

Що нікому він не потрібен, усім заважає та дратує. Наступного дня приїхав син, і, віддаючи карту, явно бентежачись, сказав: — Батьку, ти вибач, але ми заощадження зняли. Твоєму онуку потрібно було кре дит на нову машину закрити, сам розумієш.

— Розумію, — сказав Іван Кузьмич, але так йому стало гірко, що найрідніші люди, заради яких жив і працював, так безсердечно з ним роблять.

КІНЕЦЬ.