У шлюбі із чоловіком ми вже 22 роки. За цей час пройшли дуже багато, навіть забагато. На жаль, зберегти кохання почуття та стосунки не змогли. Першого удару завдала я. У нас у родині була криза, важкі часи, безліч проблем як з житлом та фінансами, так і з рідними з обох боків.

І я піддалася спокусі (новий керівник) і пішла в цей роман з головою. Закінчилося все погано та брудно. Про зраду дізналися і мій чоловік, і його дружина і вся контора. Були скандали та розбирання, мій чоловік страшенно образив коханця, а далі тиша та догляд чоловіка.

Сім’ю зберегли заради дітей, але він одразу сказав, що між нами все скінчено, не забуде і не пробачить ніколи. І своє слово він дотримав. Коханеця не стало через 5 років. Постійні нервування, ревнощі і нескінченні жахливі скандали його дружини довели його до хвороби, яка й зробила свою чорну справу. Моє життя перетворилося на безмовне пекло. Я стала ізгоєм.

Чоловік – чудова людина, батько, друг, а я опинилася в сім’ї зайвою. Для дітей батько – Бог, а я просто мама, тим більше винна перед їхнім батьком. Всі розмови з чоловіком закінчувалися одними й тими самими словами: «Вимагати і випендрюватися треба було перед коханцем, а тут характер свій показувати нічого, сама все знаєш, сама все зробила, сама все це заслужила».

А через 6 років, коли діти вже практично жили своїм життям, чоловік повернув мені борг. У черговому відрядженні він зустрів кохання всього його життя. Він приїхав додому і розповів мені все як є в обличчя, спокійно і холоднокровно, вивалив на мене все це, і зі спокійною душею, зібравши речі, пішов.

Знаю, що сама винна, сама все це зробила. Але змінити нічого не можна, таке не пробачають, таке не забувають. Ось і чоловік не забув і не пробачив, знайшов іншу та пішов до неї.

Ми в розлученні вже рік. Я давно все усвідомила і з усіх сил намагалася спокутувати свою провину і повернути наші стосунки, але не змогла. А тепер я не знаю, що робити і як жити з цим. Я не чекаю підтримки та розуміння, просто хотіла виговоритися, хоч так.

КІНЕЦЬ.