Я все своє життя жила у невеличкому місті.

Зараз мені 40 років, за весь цей час я була в селі тільки в дитинстві, гостювала у прабабусі і два рази їздила до рідні свого чоловіка, можливо, років десь 10 тому.

Чоловік мій теж сам родом не з села.

Мама мого Віктора – жінка міська, рано її не стало, на жаль, і наша сім’я успадкувала її квартиру.

А в невеличкому селі жила рідна тітка мого чоловіка Віктора, рідна сестра його мами, яка не мала дітей.

Вони жили вдвох зі своїм чоловіком, так і прожили разом все життя.

Тітка з чоловіком любили дуже свого племінника, мого чоловіка, наче свою рідну дитину.

А дядько був ще і його хрещеним батьком, в загальному, рідніше немає куди.

Вони ще при житті написали заповіт племіннику, Віктору, цей будинок, все одно більше залишати їм спадок не було кому.

Вийшло так, що спочатку занедужала тітка, так і не стало краще, а через місяць слідом за нею пішов і її чоловік.

Їх було дійсно дуже шкода – милі і добрі старі люди, вони були нам дуже рідними та близькими, нашим дітям весь час надсилали подарунки, самі до нас приїжджали, гостювали з тиждень, горнулися до нас, адже більше не було до кого.

Дуже часто тітка мого чоловіка з дядьком говорили, що більше тижня не можуть у нас жити – шумно дуже від машин і важке повітря від того, що так багато автомобілів, вони не звикли до такого.

Інша справа у них в селі – скрізь чисте повітря, тиша, все з городу своє, свіже, річка невеличка поруч, щоб рибку ловити.

Ми з чоловіком переглядалися і посміхалися – ну не бачили ми в цьому романтику та щастя, щоб постійно жити порпаючись біля землі, ловити рибу і годувати курей.

Коли Дмитро вступив в спадок і оформив будинок родичів, було вирішено продавати цей будинок його тітки.

Він не так далеко від нашого міста, приблизно 2 годин їзди на машині.

Можна і на електричці: вранці сів – скоро вже в селі.

Чоловік узяв відпустку на початку березня і поїхав туди на автомобілі, треба було будинок в порядок привести перед продажем, можливо, підремонтувати щось, полагодити паркан.

Потім Дмитро телефонував нам звідти, говорив, що це не будинок, а палац, люди навколо доброзичливі, усі такі приязні, так щиро розмовляють, вітаються завжди, рибка з річки смачна, повітря прекрасне.

Ну й добре, я стала квапити Дмитра свого з продажем – він тягне, каже, що ніхто поки не купує, нікого не цікавить той дім.

Я почала відчувати щось недобре, адже відчувала, що він не щирий, щось приховує від мене – ціну ми встановили невисоку, тому “палац” могли купити запросто дуже швидко і при чому дуже навіть швидко, а активності в продажу я від нього не бачила.

Оголошення наше було в інтернеті, напевно хтось реагував.

Але ось вже згодом Дмитро приїхав додому, і все з’ясувалося: він геть відмовляється продавати будинок і вирішив нас, всю сім’ю туди перевезти жити.

Мій чоловік запевняв усіх, що кращого місця для життя немає, він його не бачив, там добре буде жити сім’єю.

Бігає по кімнатах, махає руками і розповідає, як все там прекрасно: опалення є, вода проведена, теплий санвузол.

У будинку чотири кімнати, веранда, ні те, що наша тісна двокімнатна квартира, у якій на всіх мало місця.

Районний центр в 10 хвилинах їзди від того села, шкільний автобус ходить, тому добратися буде нескладно дитині.

На ділянці є хороший гараж і теплиця велика, все дуже чисто і акуратно – тітонька була дуже господарська, а у дядька золоті руки, тому в будинку особливо нічого і не довелося робити, все полагоджено і пофарбовано.

Так, покупців було хоч відбавляй, але чоловік їх навіть не пускає на подвір’я, хоче залишити той будинок і все.

Загалом, він все за всіх вирішив: переїжджаємо в село і все тут.

Я працюю на пошті – і там є пошта, якщо що.

Дмитро уже знайшов собі роботу теж, а ще хоче стати фермером, вже придумав, чим він там займатися буде – що і як.

Дочки наші – 15 і 12 років школу закінчать, їм міська квартира залишиться, нехай роблять що хочуть з нею, а поки там вчитися будуть, освіта скрізь однакова, а тим паче зараз навчання скрізь майже дистанційне.

Чоловік вважає, що ми можемо свою квартиру зараз в оренду здавати і мати якусь хорошу копійку ще для свого життя.

Але доньки наші зовсім не хочуть їхати туди в село, але чоловік сказав, що буде все так, як він вирішив і крапка, адже він батько і голова сім’ї.

Чоловік переконаний, що в селі зараз жити краще.

Я не хочу теж: не хочу я в село, а Дмитро серйозно сказав, що згоден на розлучення, раз так.

Він чоловік – він керує сім’єю, а якщо сім’я проти, то нам не по дорозі.

Зараз Дмитро збирається звільнятися з роботи і перебиратися в своє село, ми майже не спілкуємося між собою.

Я вже не знаю, як пояснити Дмитрові, що сільське життя не для мене.

Сьогодні я дуже шкодую, що на нас оформили цю спадщину, все наше життя сімейне цей спадок руйнує.

Я сумніваюся дуже, що нам буде добре в тому селі.

КІНЕЦЬ.