Моя подруга Валентина нещодавно з Італії повернулася, 7 років на заробітках там була. Приїжджала дуже рідко додому, бо сеньйора лежача, зате старанно гроші висилала дітям та чоловікові. Приїхала додому не з порожніми руками, везла гостинців італійських багато та 5 тисяч євро. Подвір’я своє ледве впізнала, але не впізнала чоловіка
Того дня моя подруга Валентина поверталася до себе додому з заробітків.
З нею в одному автобусі їхали жінки, розповідали про свою складну долю, яка змусила їх бути на чужині.
А сама Валентина вже нікого не слухала, адже знала, що в Італію вона більше не повернеться, буде жити щасливо в себе вдома.
В очах у моєї подруги було щастя, а в кишені 5 тисяч євро.
Зійшовши з автобуса, Валентина, з гордо піднятою головою, попрямувала до свого обійстя такою знайомою та рідною стежиною.
Довго вона придивлялася і не могла зрозуміти, ледь впізнала свою хату.
Ворота перефарбовані не в її улюблений зелений колір, а в якийсь малиновий, аж здивувалася.
Над дорогою квіти, все прополене, дуже гарно, доглянуто так, як би чоловік сам точно не зробив.
Чоловік Валентини Олег за таку справу ніколи б й не взявся, донька теж приїжджає рідко, дитина маленька, а у сина свої турботи, він в райцентрі живе.
Підійшла ближче до воріт – на подвір’ї все не так, все якось по-іншому зовсім.
В голові промайнула думка, що Олег до її приїзду готувався, але ж не може бути такого – він не знав.
Валентина про своє повернення додому нікому не говорила, хотіла зробити сюрприз для своїх рідних та близьких.
Поставила важкі сумки, і взялася відкривати хвіртку, вона рипнула і з хати вийшов Олег.
Довго він приглядався, а потім швидко підбіг до неї.
Далі все як в тумані, нічого не згадає вже: в хаті чоловіка вже нова господиня, їй тут не раді, діти знають, та вирішили не втручатися, адже вони люди дорослі, це вже їх життя.
Олег просив зрозуміти, адже 7 років минуло, як вона поїхала в Італію, а без жінки в селі ніяк.
Навіть на поріг не пустив свою дружину.
Валентина підняла ті торби і попрямувала до старенької хатини, яка їй після мами дісталася і чекала похилена її досі.
Немає паркану там, люди рознесли, ні хвіртки, ні воріт, ні ключів.
Сіла Валентина на старенькій лавці, навіть дітям подзвонити не могла, телефон розрядився.
Та чи є в неї тепер діти?
Нічого в неї немає, лише 5 тисяч євро.
А всі ці роки вона працювала заради сім’ї, висилала їм гроші, приїжджала дуже рідко, адже сеньйора лежача була.
Лише тепер згадалися мамині слова:
“Не їдь, доню, на чужину на ті заробітки, гроші заробиш, а сім’ю втратиш!”
А що тепер робити?
Куди бігти?
КІНЕЦЬ.