Ми з моїм чоловіком завжди вважалися взірцевою та досить таки щасливою сім’єю.

Маємо хорошу та гарненьку донечку Поліну.

Вона найдорожче щастя, яке ми маємо за стільки років шлюбу.

Але нещодавно. зовсім несподівано для мене, мій чоловік, прийшовши ввечері додому, просто сказав мені, що хоче трохи побути на самоті.

Аргументував це тим, що йому потрібен час розібратися в усьому та попросив нас з донечкою поїхати погостювати до моєї мами.

Звісно мені було дуже дивно та неприємно чути такі слова від, здавалося б, рідної людини, від якої ніколи не очікувала почути таке, але все ж я його зрозуміла та поїхала.

А все якось почалося з того, що коли народилася наша Полінка я перестала все встигати, так багат о з’явилося у мене нових справ та обов’язків.

Вона у нас з дитинства має досить таки непростий характер, частенько занедужує та постійно вередує, мені дуже непросто справитися з нею.

Любить дуже, щоб постійно носили її на руках, постійно гралися з нею лише та не відходили ні на крок від мене.

Тому весь день я приділяю увагу своїй донечці та часто не встигаю приготувати їжу та прибрати у квартирі, як це вдавалося мені колись, не говорячи вже про те, щоб помити голову чи привести себе до ладу.

І згодом, з кожним місяцем моєму чоловікові це почало набридати.

Він говорить, що коли приходить додому, як повертається з роботи, то хоче бачити, щоб в квартирі було чисто, повний холодильник смачних страв та гарну доглянуту дружину.

Павло, на жаль, не розуміє напевно, що таке бути мамою.

А точніше сидіти вдома з ранку до вечора удвох з дитиною.

Звісно, зі сторони це здається доволі легко та просто: ти доглядаєш за дитиною і можеш паралельно займатися своїми справами, здається, що нічого складного в тому немає, але це лише на перший погляд.

Але так це відбувається тільки в мріях.

В житті це велика та важка робота — бути мамою.

Але все ж я послухала свого чоловіка та поїхала до мами, мені було дуже дивно і неприємно чути такі слова від свого чоловіка.

Звісно моя ненька не була в захваті від такого вчинку мого чоловіка.

Та все ж вона мене любить і приймає будь-яке рішення прийняте мною.

Ми жили так разом у селі з мамою та малою дитиною приблизно три тижні.

Я, звісно, дуже скучала за Павлом, нічого не розуміла.

Та й він мені телефонував за день по кілька разів і цікавився нами та нашими справами, питав про доньку та її самопочуття.

Я відчувала, що він також за нами скучив та чекає вже вдома.

І ось через три тижні так і сталося.

Приїхав Павло до мами й забрав нас додому.

Мама моя, щиро кажучи, була дійсно проти того, щоб ми їхали й вмовляла мене не повертатися до чоловіка, бо він зі недобре вчинив.

Та я сподіваюся, що це був останній його такий вчинок і подібного більше не повториться.

Хоча до кінця не усвідомлюю з якою ціллю він це зробив, можливо думав мене так чомусь навчити.

Хоча мама була проти, я зібрала наші речі і поїхала додому, дуже сподіваюся, що таке більше не повториться.

До чоловіка я повернулася, але у мене пропала довіра до нього, вже немає таких почуттів, як колись.

Хоч ми і разом живемо, але щодня в мене є думка, що він ось-ось може попросити нас піти, адже щось знову йому буде не так.

Чи варто берегти такий шлюб?

Чи правильно я вчинила, коли повернулася жити до чоловіка?

Фото ілюстративне.

КІНЕЦЬ.