Чимало часу тому мій єдиний син одружився з жінкою “з приданим”, як кажуть в народі.

Тобто у неї вже була донечка у першому шлюбі, причому дружина мого Віталія старша за нього.

Віталій вважав її дуже доброю людиною, гарно ставився до неї і сказав, що й звикне до її доньки, вона йому буде, як рідна, адже дуже кохав свою дружину.

Але щось не склалося в них, на жаль, прожили вони разом всього 5 років в шлюбі.

За цей час вони стали батьками хорошого хлопчика, маленького синочка.

Та згодом Віталій з Мариною розлучилися.

Усі знали, що розлучилися вони через досить таки непростий невістки.

Марина весь час намагалася командувати вдома, але у мого сина теж є своє слово та думка, до яких вона ніколи не прислухалася.

Віталій, після того, як вони з дружиною своєю розлучилися, виїхав дуже далеко, його друг покликав на заробітки аж в Португалію.

Я його від’їзд сприйняла непросто, адже він був мій єдиний синок поруч, а тепер далеко дуже.

Довго винила я свою невістку в тому, що все так склалося, адже якби не вона зі своїми запитами та різними претензіями, то ми жили б до цих пір разом, а мій Віталій завжди був би поруч зі мною.

Аліменти Віталій на свого сина висилає й досі, і за місцевими мірками це справжня гарна зарплата, не кожна мама стільки отримує допомоги на свого сина.

Але Марині скільки грошей не давай, все одно мало, каже, що все одно їй не вистачає на життя.

Тим більше на першу свою дочку невістка взагалі аліменти не отримує і ніколи не отримувала – її колишній чоловік їм і на очі не з’являється, нічим не допомагає і забув взагалі, що в нього є дитя.

Ось і вирішила моя невістка поїхати в Італію на заробітки, сказала, що теж не хоче сидіти вдома, а хоче заробити якусь копійку для себе і дітей.

Я зараз не знаю, ким вона там влаштується зі своїм середньою освітою без професії, але колишня невістка мене запевняє, що столичні друзі їй допоможуть.

Тільки от дітей Марині зовсім немає з ким залишити: її рідна мати категорично проти доглядати за дітьми своєї доньки, та й дітям не справа жити в малому старому сільському будинку без зручностей.

Сваха навіть від старшої онучки відмовляється, а що вже казати про синочка молодшого.

Марина щодня телефонує мені і просить мене взяти до себе дітей, поки вона там заробляти буде гроші.

Каже: “Ну який сенс з цих одних аліментів на трьох людей, тай з дітьми в селі жити не хочеться, хочеться перспективи якоїсь для нас, а якщо тут десь на роботу влаштуватися, то тільки копійки отримаєш!”

Загалом, я зовсім не проти того, щоб в них було хороше життя і марина добре заробляла, адже так усім буде легше, зрозуміло.

В моєму будинку 3 кімнати, є невеликий садок.

На рахунок свого онука я слова не скажу, але дівчинка мені не рідна дитина, тим більше з таким же характером як у її мами, мені з нею дуже непросто буде, не знаю, як мені справлятися з нею.

Але нічого не поробиш, дитину ж не можна залишати, тим паче вона рідна сестричка мого онука.

Марина каже:

“Всі аліменти від вашого сина все одно будуть вам йти, погоджуйтеся!”

Ага, виходить, що їй мало цих грошей, а от мені з дітьми їх має вистачити.

А її рідну дочку, чуже мені, до речі, дитину, між іншим, в наступному році в школу треба буде збирати!

Я запропонувала такий варіант, кажу:

“Я зі своїм онуком ми самі розберемося – син буде гроші надсилати, якось впораюся я тут, та й у мене пенсія, але на свою донечку ти мені надсилай зі свого заробітку якусь частину.

Враховуй, я їй буду не стільки бабуся, скільки няня, і це нормально, що по догляду за дитиною платити треба великі гроші! Я багато не прошу, але на харчі і необхідні речі для дитини лише. Думаю 3 тисячі гривень буде добре і тобі і нам.”

Загалом, Марина вже в Італію збирається.

Ображається на мене, але висилати на доньку 3 тисячі гривень погодилася.

Я її сказала: не перерахуєш гроші хоч на місяць, то повертайся, бо глядіти твою дитину я не буду.

Моя колишня невістка ображається, каже, що якби вона була така багата там, то могла б тут і справжню няньку знайти, щоб її не дорікали.

Вона і їде туди не для того, щоб самій на широку ногу жити, шукати кращого життя, а щоб дітей забезпечувати!

Але ж я для рідного онука нічого не прошу, а її дівчинку годувати зі своєї копійчаної пенсії я теж не можу.

Чомусь мама її відмовилася і вона для неї не така погана, а я погодилася – то вже для неї не така.

Але ж я не для себе прошу, а для дитини її ці гроші.

Я вже сама стала шкодувати, що погодилася, адже бачу, що вона все одно залишилася незадоволеною.

Невістка речі збирає, а я не знаю, що робити.

Може відмовитися ще, поки не пізно?

КІНЕЦЬ.