Я народився та виріс у маленькому селі на Україні. Моя мама розлу чилася з батьком, коли мені було 8 років і з того часу постійно знаходилася у пошуках щастя.

Вона відвезла мене до бабусі до села, де я жив увесь цей час. Зараз мені 30 років, а мамі – 55.

Останні дев’ять років вона працює в Італії.

Всі думали, що мені пощастило, бо тепер мама допомагатиме мені з житлом. Але я знав, що не варто на це сподіватися.

Коли мама повернулася до України на відпочинок, ми говорили про покупку нової квартири.

Вона запропонувала додати потрібну мені суму на купівлю двокімнатної квартири в новобудові.

— Мамо, я не думаю, що візьму твої гроші, — сказав я , — я нагромадив достатньо грошей на однокімнатну квартиру.

— Що ти маєш на увазі?

— Для двокімнатної квартири нам буде більш ніж достатньо, — відповіла мама, — ти потім повернеш.

— Я знаю, але я тільки бо юся, що якщо я візьму твої гроші, ти докорятимеш мені за них до кінця життя. Моя мати була здивована. — Я б ніколи так не вчинила.

Ти мій син, і я хочу, щоб у тебе було все найкраще, хіба не для цього я працюю на чужині?

— Мамо, я ціную твою пропозицію, але я краще куплю щось менше, але своє, ніж залежатиму від тебе, — відповів я. Моя мати, здавалося, зрозуміла мій погляд.

— Гаразд, це твоє рішення, і я його поважаю, — сказала вона.

Я вважаю, що ухвалив правильне рішення. Справа не в грошах, а в моїй незалежності. Я хочу будувати своє життя самостійно, не залежно від маминої допомоги.

Вона дбала про мене все своє життя, і тепер настав час подбати про себе і про неї в тому числі.

КІНЕЦЬ.