Настя з дитинства була скромна й тиха.

– Настуню, ну не можна ж бути такою тихенькою, – казала їй мама Марія.

– Рухатися треба, інакше в нашому житті не вийде нічого, – підтримувала її бабуся Наталя Петрівна.

– Тихоня. Тобі б хіба в минулому столітті народитися! – підтакувала її старша сестра Оксана.

– Відчепіться від неї, все прийде з часом! – тільки один батько Олег Гнатович підтримував Настю.

Але Олега Гнатовича не стало, коли Настя навчалася в інституті.

Мати з горя почала гульбанити. А Оксана, користуючись нагодою, випросила у неї дарчу на квартиру. Матір вона потім виселила у село до бабусі – матері Марії.

Ось таку скромну тиху, позитивну з усіх боків, і полюбив її Сашко. У нього шанувальниць було багато, але Настя видалася йому ідеалом. Чимось нагадувала йому матір.

Сашко домігся свого. Зіграли весілля. Жити стали у великій квартирі, яка раніше належала діду Сашка. У цій квартирі раніше жило багато поколінь. І передалася вона у спадок не синові, а онукові. І Сашко теж взявся за ідею передати в майбутньому квартиру онукові. І обов’язково по чоловічій лінії. Тобто онук мав народитись від його сина.

– Сашко, у нас ще й дітей немає, а ти вже про онуків, – казала Настя.

– Як я сказав, так і буде! – Сашко з перших днів почав командувати в хаті.

Тиха Настя з ним не сперечалася. Та й навіщо. Все було поки що добре. Сашко мав бізнес, батько допоміг. Настя працювала. Завдяки батькам вона встигла здобути хорошу освіту. Дівчина дуже добре зналася на всіх тонкощах бухгалтерії.

Могла помітити найменшу помилку. А коли головну бухгалтерку відправили на пенсію, Настю призначили на її місце. Вона вже не була тією тихою і скромною, як раніше. Вона була впевнена у собі.

Тільки вдома все було, як і раніше. Чоловік віддавав накази, а вона виконувала. Завагітніти не виходило. Сашко нервував. Він дуже хотів мати сина. І що швидше, то краще.

– Та коли ти вже скажеш, що у нас буде дитина? – все казав він. – Іди на якісь процедури, чи що!

Настя дуже не любила ходити у лікарні, але довелося. І всі аналізи показували, що в неї все добре.

– І ти хочеш сказати, що я винний?! – нервував чоловік. – У мене ніколи не буде сина?!

– Ну, є ще штучне… – тихо сказала Настя. – Можна спробувати…

– Ти зовсім, чи що?! – ахнув Сашко. – Це ж буде не моя дитина!

– Тобі спочатку перевіритись треба, а потім говорити. Може, ще буде у нас своя…

– Я! Перевіритись! Та я здоровий! Це з тобою щось не те…

– Все те. Я здорова…

…Пройшло пів року. Настя прийшла додому раніше, аніж зазвичай. Вона швидко перевдяглася і, наспівуючи якусь пісеньку взялася готувати вечерю.

А як же ж?! Сьогодні мав бути особливий вечір. Настя хотіла розповісти Сашку, що в них буде дитина!

Настя щойно дістала з духовки запечену курочку з картопелькою і часничком, як на кухню зайшов чоловік.

– Ого, а що це ти тут понаготовувала? – запитав він.

– А у нас сьогодні свято! – вигукнула Настя. – У нас буде дитинка!

Сашко якось дивно глянув на дружину.

– Це вже не має значення, – раптом сказав він. – Можеш не залишати…

– Як це?! – Настя аж присіла від почутого, не розуміючи, що відбувається.

– А я що мав чекати, чи як? – сказав Сашко. – У мене є жінка і вона вагітна. Дитина їй не потрібна, та й я теж. Зрозуміло. Тож ми з тобою виховуватимемо мою дитину. І це буде хлопчик. Наш син. Вирішуй швидше проблему зі своєю вагітністю і не сперечайся. У нас вже скоро буде дитина.

– Та що ти таке кажеш?! – Настя не могла повірити, що це відбувається насправді. – Ти мені пропонуєш мою дитину не залишати, щоб я виховувала твою?

– Це буде наша дитина!

– Ні. Це буде тільки твоя дитина. А ця дитина буде тільки моя, – Настя погладила себе по животику.

– Бач, як заговорила. Тихоня. Кому ти потрібна? Подивися на себе. Це ти зараз ні в чому не потребуєш, на всьому готовому живеш. Мовчи і роби, як я говорю. Зрозуміло?

– Ясно…

Настя зібрала свої речі. А коли Сашко пішов на роботу, вона пішла.

Валіза була велика, на роботі під стіл не влазила. Це вам не жіноча сумочка, не сховати. Усі звернули увагу. Навіть директорка.

– Настя зайди до мене через пів години.

У кабінеті Тетяни Настя розгубилася.

– Сідай і розповідай. Не бійся. Розповідай усе як є. Як би розповіла мамі, подрузі. Забудь, що я директорка.

Тетяна уважно вислухала її.

– Ну що сказати? Молодець. Вагітність твоя мені теж не подобається. Працівниця ти хороша.

Настя заплакала від її слів.

– Ну, ти що? Я ж не підтримую твого чоловіка. Народжуй! Я не про це. Жити є де?

– Ні. Але знайду. Орендуватиму.

– Є в мене сусідка самотня. Син у неї далеко живе. Приїжджає рідко. Їй пенсії не вистачає. Вона давно мене просить знайти квартирантку. Квартиру має трикімнатну. Вона здасть тобі кімнатку.

– Точно? В мене є гроші.

– Точно. Сьогодні одразу й підемо. Я буду завжди на звʼязку. Якщо що що звертайся в будь який час. Тільки я маю умову. Будеш у декреті допомагати мені по можливості з документами.

– Я згодна.

– От і добре.

Галина Максимівна виявилася хорошою жінкою. Їй не було й п’ятдесяти років. Пенсію вона отримувала, бо була слаба. Син їй часто дзвонив, але приїжджав дуже рідко. Фінансами не допомагав, мати сама відмовлялася. Має сім’ю. Тільки онука вона жодного разу не бачила. Настя їй одразу сподобалася. А те, що вона вагітна, її навіть втішило.

– Не своїх онуків, то чужих поняньчу. Виховаємо.

Так вони почали жити разом. Настя працювала, купувала продукти, оплачувала комуналку. Галина Максимівна займалася домашніми справами. Увечері вони разом пили чай.

Галина Максимівна готувала посаг малюкові. В’язала шкарпетки, кофтинки. Ходила по магазинах.

З Олександром Настя не спілкувалася. Він їй навіть не зателефонував після того, як вона пішла.

При виписці з пологового Настя побачила поряд із Галиною Максимівною високого чоловіка. Вона одразу його впізнала, це був її син. Вона бачила його на фотографії. Поруч із ним стояв хлопчик років чотирьох.

– Знайомтеся, це мій син Микита. А це Настя. Ну, а це Максим, мій онук. А де ж наша дівчинка?

Увечері хазяйка квартири зайшла у кімнату Насті.

– Настя. Я так звикла до тебе. Ти прямо, як донька мені вже. Я вас не виставлю, ти навіть не думай. Микита приїхав назовсім, його дружина пішла і залишила його з дитиною. Він один не справляється. Вони житимуть тут. Місця вистачить. Та й я тобі допоможу з дитиною. Ну, а потім сама вирішуй.

Так вони й почали жити. Максим часто заходив у кімнату Насті. Йому подобалося спостерігати за маленькою Іринкою.

– А коли вона вже виросте? – запитував малюк.

– Скоро, – сміялась Настя.

– Чекаю, чекаю. А вона все лежить.

Іринка росла швидко. От і повзати стала. А потім усі раділи її першим крокам.

Олександру довелося платити аліменти. Настя подала на розлучення.

– Повертайся. Народимо ще й сина, – якось сказав він.

– У тебе є син! Ось і займися ним!

– Нема сина. Вона пішла разом із дитиною. Їй потрібна була дитина, а не я. І на відміну від тебе, аліменти не вимагає. Так що…

– То плати дочці! – сказала Настя.

– А ти теж можеш відмовитися.

– Ні! – твердо і впевнено сказала Настя. – І не здумай ухилятися!

– А як щодо сина?

– У мене буде син, але без тебе.

– Бач, як ти заговорила. А ти впевнена?

– Впевнена.

Настя пішла додому. Там на неї вже всі чекали. Микита збирався зробити їй пропозицію…

КІНЕЦЬ.