Коли Леонід Павлович прокинувся, у вікно заглядало сонечко, і легкий вітерець смикав шторку. Був вихідний день, але вставав він завжди рано. Так було заведено завжди, і від свого правила чоловік не відступав.

Сьогодні Леонід збирався навести лад у палісаднику, зайнятися трояндами. На порозі його радісно зустрів песик Тимко. Розумна собачка побігла слідом за господарем до пожухлих кущів.

Тимко крутився довкола, поки чоловік уважно розглядав кущі і думав, з чого почати. І раптом він загавкав і кинувся в прилеглі кущі, звідки випурхнув метелик з рубіновими крильцями в жалобній чорній окантовці.

Чоловік глянув на це оксамитове диво і засмутився.

– Тимко, до мене! – покликав він собачку, який мчав геть із двору слідом за метеликом. – Не потрібні нам тут такі жалобні провісники, – сказав він і погладив песика за м’якими, теж бархатистими вухами.

Потім Леонід відвернувся від нього роботи багато, а на душі якось тривожно. Ну не через метелика ж! Але ось погані думки долали його з учорашнього вечора, коли директор на роботі зібрав усіх і оголосив, що буде скорочення штатів, і при цьому зиркнув на Леоніда Павловича.

– Чорна смуга настала у нашому бізнесі, хочеш не хочеш, а доведеться скорочуватись, – додав він наостанок, і ця розмова не виходила в Леоніда з голови.

– Чорна смуга, траурна окантовка… Чи не надто багато негативу в моїх думках, – подумав чоловік і взявся до справи.

Приємна свіжість ранку давала змогу попрацювати із задоволенням.

Троянди були його гордістю та улюбленим дітищем Віри. Як вона доглядала свої трояндочки! Підрізала, підгодовувала, поливала водою, настояною на бананових шкурках. І троянди відповідали їй взаємною любовʼю, пахли найніжнішими ароматами.

А зараз пожухли – більше листя, аніж квітів, та й самі троянди не такі ошатні. Треба було щось робити, не дати їм пропасти, піти за його ненаглядною дружиною. Поки Леонід підрізав і підгортав рослини, він згадав Віру, завжди таку живу, енергійну.

І досі вона не відпускала його. Напевно, тому, що не вберіг… Снилася йому уві сні у своїй квітчастій сукні, поспішала кудись, а він за нею. Тільки ноги, мов ватяні. Не слухаються зовсім і наздогнати не може. Віра зникає, а він сідає на землю і плаче.

Так іноді й прокидався у сльозах. А ще голос чув, ніби вона кличе його… Це було сумно, правда повторюватися стало все рідше.

Рано Віра пішла у свої п’ятдесят п’ять і виглядала молодшою. Рум’яна, з ямочками на щоках. Але заслабла раптово, і немає в нього дружини більше.

Син відвідує його двічі на тиждень. Ось завтра має приїхати з дружиною й дітлахами. Уже радість! А йому лише шістдесят. Ще працювати і працювати, але… Якщо скорочуватимуть, попросять звільнити місце. Начальник відділу сам впорається, заступник йому точно не потрібен.

Раптом Тимко з гавкотом кинувся до паркану, і пролунав дзвінкий голос:

– Ой! Ну тебе, Тимко, налякав!

Песик, задоволений тим, що попередив господаря про появу стороннього, знову радісно підбіг до свого господаря.

– Леоніде Павловичу, доброго ранку. Своїм багатством зайнялися вранці?

За парканом стояла Олена, сусідка за два будинки від нього. Кучерява, соковита жінка п’ятдесяти років. Сукня модна, каблучки. На губах помада яскрава, вії підфарбовані, підведені брівки.

– Та яке там багатство, Олено! – відповів Леонід Павлович і підійшов до паркану. – Пам’ятаєш, які раніше були розкішні троянди, справжні красуні! А зараз біда, та й годі. А ти кудись у суботу зранку?

– До магазину свого, куди ж ще. Там око та око потрібне. Завтра відпочину, а сьогодні субота народу буде багато. Без хазяйської руки там ніяк. А троянди годувати треба, удобрювати.

– Так воно то так, – відповів Леонід балакучій сусідці. – Але справа в іншому: ґрунт втомився. Тепер хоч розпушуй, хоч поливай, хоч удобрюй – нічого не допоможе. Так і будуть кущі сохнути. Притомилася земля від них…

– Гаразд, побіжу я, бо запізнюся до відкриття. Потім поговоримо, – сказала Олена, і її каблучки застукали по асфальтованій доріжці, а поділ сукні трохи злетів, показавши все ще красиві, міцні ноги вище колін.

Леонід Петрович провів сусідку поглядом і повернувся до своїх кущів на радість Тимку, який стрибав навколо.

А ввечері щось зовсім сумно стало йому. І телевізор із черговою серією детектива не в радість, і в книзі рядки зливаються, а сенс губиться. У вікно світить повний місяць і навіює тривогу.

Сидить він у кріслі, думки про роботу відганяє, книжка на колінах, у фільмі чергові пригоди. Чай охолонув, як і його душа. Задрімав він, сам не помітив, як. Раптом чує, двері в кімнату рипнули, прочинилися, а звідти голос:

– Коханий, ти троянди підріж правильно. І підгодувати треба…

І таким холодом від дверей повіяло, що він зіщулився і прокинувся. Двері і справді прочинені. І якось не по собі йому стало. Вийшов Леонід Павлович на ґанок, Тимко спить собі на м’якій підстилці, до хати він його не пускає. І як це протягом двері прочинило?

Чоловік, зайшов у дім і щільно зачинив двері, замкнувши на всі замки.

Вночі спалося погано, знову снилася Віра, яка біжить від нього, тільки тепер на каблучках, і сукня віялом за нею в’ється. Гарний сон не тривожний. Обертається вона до нього й каже:

– За жінкою, як за трояндою, треба доглядати. Тоді вона тобі свою красу подарує, коханий. А за мною не женись, не наздоженеш…

Квітчаста, все в трояндах сукня майнула востаннє і зникла в золотистому серпанку.

Прокинувся Леонід Павлович рано, із посмішкою на вустах. До того гарна була Віра у цьому сні!

Він встав, застелив ліжко і пішов у ванну. Чоловік вийшов на кухню і вирішив посмажити собі яєшню.

Щойно Леонід взяв сковорідку, як за вікно почувся радісний гавкіт Тимка.

Чоловік одягнувся і вийшов на ґанок. Він здивовано озирнувся навкруги, як раптом його погляд зупинився на кущах троянд.
Леонід придивився й застиг від побаченого!

Біля кущів уже клопоталася Олена! Штани на ній спортивні, футболка, на голові панамка…

– Доброго ранку, Леоніде Павловичу! Не сердьтеся на мене. Я тут вирішила попрацювати з вашими трояндочками. Ось і підживлення спеціальне. Ідіть, допомагайте.

Леонід Павлович прямо побіг із ґанку і приєднався до сусідки. Разом вони розпушили, підрізали, удобрили, обприскали. Кущі помолодшали, ще краще аніж вчора стали виглядати.

— Ну ось тепер дайте їм сили набратися, і видужають вони. Ось побачите.

– Ну дякую Олено… Забув, як по батькові.

– Ще чого! Олена я для вас, не морочтеся. А ходімо чаю поп’ємо!

Запросив він її до хати, розговорились. Живе вона сама, чоловік був, і зник. У місто подався, а вона не поїхала з рідного дому, де виросла. Та й краса тут яка, у їхньому передмісті. Жодного міста не захочеш. Магазинчик знову ж таки свій. А в нього вже й нова родина…

Опівдні діти приїхали, онуки. Затіяли обід, Олена пішла, а син із невісткою поглянули на Леоніда Павловича. Але делікатно промовчали.

– Сусідка, троянди мамині допомогла підрізати й удобрити, – сказав він, а сам відчув, як почервонів.

От тільки з того часу Олена стала частою гостею. Забіжить увечері, чогось смачненького принесе.

Поговорять вони про те, про се, та й розійдуться. Приємно, коли жива душа у домі. Тільки з того часу Віра йому снитися перестала. Зовсім!

А восени Леоніда Павловича накрила туга! На роботі він одержав попередження, що з нового року його посаду скорочують. Як і очікувалось.

І Олена зникла. Зовсім. Чекав він чекав, навідався до неї кілька разів, пішов у магазин. Там йому й сказали:

– Чоловіка її колишнього не стало. На машині разом їхали із дружиною. Обох не стало. А дівчинка лишилася. П’ять років дитині. Ось Олена й поїхала опікунство оформити. Чи дадуть їй дівчинку чи ні, не знаю…

Повернулася Олена в середині вересня, і не одна, а з дівчинкою. Прийшли вони ввечері у гості, а в нього й серце стрепенулося! Зрадів побачивши її, присів перед дівчинкою. Звали її Олеся. Гарненька, світленька.

Сіли вони всі разом на лавку під деревом, Тимко навкруги гасає, а до них долинає аромат запашних троянд. Відродилися вони з легкої руки Олени, зміцніли, зацвіли так, що перехожі зупинялися, подивитися на таке диво.

Поки Олеся бавилася з Тимком, Олена поділилася:

– Опікунство тимчасове, поки дівчинка отямиться від своєї втрати. А потім… Як вона почуватиметься. Або залишать, або заберуть. Не дуже самотнім людям дітей віддають. А мені аж надто її шкода…

І знову Леонід Павлович спав тривожно. Знову Віра наснилася. Тільки вже не тікала від нього. Сиділа поряд, по руці гладила і раптом каже:

– Не кидайте дитину напризволяще. Троянди разом виростили, і дівчинку виховаєте.

– Так у мене роботи скоро не буде, Віро! Як я зможу на себе взяти таку відповідальність?

– Буде в тебе робота, не хвилюйся. Все налагодиться…

Леонід Павлович прокинувся. Весь день ходив сам не свій, а надвечір одягнув літні світлі штани, блакитну в смужку футболку, причесався, поголився і до Олени з Олесею вирушив.

Зустріли його радісно. Одразу за стіл посадили. Поспілкувалися, а перед відходом він так і сказав прямо:

– Виходь за мене, Олено. І Олесю удочеримо, і разом виховаємо. Та й троянди…

Олена засміялася:

– Все чекала, коли ж ви про троянди скажете. Дайте подумати, Леоніде Павловичу. Не чекала я просто, так несподівано.

Подумала два дні та й погодилася. Під Новий рік весілля відгуляли. Потім він звільнився, хоч начальник і почав натякати, що він може до весни попрацювати. Виїхали у місто, удочерили Олесю. А після повернення Олена впритул зайнялася вихованням дівчинки, а свою крамницю передала Леоніду Павловичу.

Він тепер у ній господар, і це їхній спільний сімейний бізнес.

І дочка в хаті росте, і троянди на зиму добре закутані, щоби мороз їх не занапастив. І Тимко тепер живе вдома, кращий Олесин друг. Ось так несподівано приходить щастя у дім. Звідки й не чекали…

А все Вірині троянди. Допомогли вони двом одиноким серцям знайти один одного. Та до цього щастя ще й доньку на додачу!

А сама Віра наснилася Леоніду востаннє, посміхнулася на прощання, зникла у своєму золотавому серпанку і більше не з’являлася…

КІНЕЦЬ.