Я втомився, від того, що всім винен. Мені 47 років, я дуже непогано заробляю, і тому всі численні родичі вважають, що я маю всім допомагати. Я не проти допомагати батькам, своїм та дружині і це я роблю, та й завжди робив. Ще за добротою чи дурістю душевною, допомагав молодшому братові та його сім’ї, а оскільки допомагав їм, допомагав і сім’ї старшої сестри дружини, та й іншої рідні.

І всі стали вважати це нормою. Якщо що трапиться – одразу до мене. Можна брати гроші в борг і не віддавати, а потім говорити, мовляв, вибач борг, і приходити брати знову. Можна постійно просити сплатити відпочинок, додати грошей на покупки і тому подібне.

Настала війна – доходи просіли. І тут з’ясувалося, що я маю купити племінникам квартири (хоча б однокімнатні), дітям сестри дружини оплачувати навчання. Я розлютився – усім сказав, куди їм іти і ще й про борги нагадав. В результаті мої батьки спілкуються зі мною холодно, батьки дружини теж, хоч від фінансової допомоги на свою адресу не відмовляються.

Хто мене потримав, то це дружина. Сказала, що це перебір, і ми маємо допомагати лише батькам і досить вже допомагати невдячній рідні. Найнеприємніше – пояснити ситуацію нашим дітям, з ними також почали спілкуватися по-іншому, а вони цього не можуть зрозуміти.

Як це розповісти дітям, не знаю, хоч вони вже дорослі, 13 та 18 років. І ще момент: нам із дружиною стало простіше жити, коли не стало постійних родинних посиденьок тощо. Ми раптом зажили повноцінним життям, нікому не повинні допомагати, ніхто не треться у нас у домі.

Може, це егоїзм, але як добре стало зі скороченням спілкування з батьками з обох сторін. Двічі на місяць зустрічатися, виявляється, більш ніж достатньо. Не дзвонить ніхто, і я не хочу повернення до колишнього формату стосунків із ріднею.

КІНЕЦЬ.