Мій чоловік – пізня дитина, на даний момент його батьки вже пенсіонери. Мешкають у трикімнатній квартирі, яка колись дісталася їм від держави. Ми спочатку винаймали квартиру, потім вирішили переїхати до них, щоб потроху накопичувати гроші на своє житло. Я сказала чоловікові, що там є його кімната, і він має юридичне та моральне право там жити.

Свекруха дуже здивувалася з того, що я хочу жити з ними. Свекри до цього наївно думали, що збагрили коханого синочка на мої дбайливі плечі. Навіть встигли за цей час із кімнати чоловіка зробити комору, захаращуючи її різними речами. Їм так було зручно, щоби все це нажите добро не викидати, свекруха запропонували нам жити в іншій кімнаті, яка менша та без балкона, ми не погодились.

Нині живемо з батьками чоловіка разом, але стосунки натягнуті. Ми купуємо продукти, побутову хімію, прибираємо всю квартиру. Зробили невелике перепланування, на яке витратилися зі своєї кишені, але йогобатьки все одно незадоволені. Їм не хочеться нічого змінювати, їх влаштовує звичайне болото.

Батько чоловіка після інсульту, але ходить самостійно, обслуговують себе також самостійно. Але свекруха якось сказала, що якщо ми матимемо дитину, нам треба буде шукати житло. Батьку не можна хвилюватися, а дитина плакатиме. Дивна заява, тобто онукові, про якого вони так багато говорили раніше, тут заздалегідь не раді? Чи внук потрібен теоретично, а на практиці потенційному дідусеві «не можна хвилюватися»?

Вчора свекруха заявила, що її знайомі здають одну кімнату двом студенткам і тому ці знайомі не мають проблем із грошима. Купують собі все, що хочуть, ні в чому не відмовляють. Звісно, не відмовляють, оскільки до цього купили своїй дочці окрему квартиру.

Ми зрозуміли натяк, але йти нам нікуди. Та й нема чого – це ж не однокімнатна квартира! Чоловік має право на частину житлоплощі. А якщо когось це не влаштовує, можна купити будиночок у якомусь селі і там жити на втіху і «не хвилюватися».

Не можу зрозуміти таких батьків-егоїстів, адже це їхній єдиний син. Чим вони думали, коли його народжували та не забезпечили житлом? Адже це він, а не я, повинні привести дружину до своєї квартири. Я хоромів у центрі столиці не вимагаю, однокімнатної квартири в нашому обласному центрі цілком вистачило б, але навіть її немає.

Я сказала чоловікові, що якщо ми переїдемо, то онуків вони ніколи не побачать. Але за їхньою реакцією зрозуміла, що вони їм і не потрібні, як і син. Головне – власний комфорт і “не хвилюватися”. Але чому мені їхній комфорт має бути важливішим, ніж мій власний? Чим я їм зобов’язана?

КІНЕЦЬ.